Актуальні лінки 
|
| Кафедрa акушерства і гінекології 1 |
Історія розвитку кафедри акушерства та гінекології Національного медичного університету в значною мірою відображає основні етапи розвитку вітчизняної медичної науки.
Кафедра акушерства-гінекології № 1 була заснована в 1841 p., але клініка при ній, яка була розрахована на 20 ліжок, відкрилась тільки 1 листопада 1943 р. Фактично функціонувало 8 ліжок в приміщенні, яке не було пристосовано для занять зі студентами.
Першим завідувачем кафедри акушерства та гінекології був призначений професор І.Л.Крамаренков, хоча практично він нею не керував, оскільки невдовзі після призначення був направлений у відрядження для удосконалення у Німеччину, Францію і, вертаючись на батьківщину, помер. Тому фактично організатором та керівником кафедри став професор О.П.Матвеев, який закінчив Московський університет, уже мав значну підготовку роботи в московській Катерининський лікарні, а також у провідних клініках Європи. У 1847 р. він захистив дисертацію, після чого був призначений екстраординарним, а з 1948 р. - ординарним професором кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб Київського університету. Авторитет О.П.Матвеева був великим. З 1862 р. свої обов'язки по кафедрі він одночасно виконував з адміністративними, був протягом З років деканом, проректором, а також ректором університету (1865- 1871, 1875-1876). У 1869 р. О.П.Матвееву присвоєно звання заслуженого професора.
Це був славнозвісний учений, блискучий акушер. О.П.Матвеев запропонував в акушерську практику метод профілактики бленореї у новонароджених. Його керівництво з акушерства витримало три видання, по ньому навчались декілька поколінь лікарів.
Акушерська клініка розширювалась, але дуже повільно. За час керування О.П.Матвеева число акушерських ліжок досягло 14, пологова зала розташовувалась серед гінекологічного відділення, а студенти навчались у сусідньому приміщенні, з якого через вставлені в стіну дерев'яні грати могли спостерігати за пологами. У пологовому залі дозволялось знаходитись тільки практиканту, учениці повивального інституту та старшій акушерці. Породіль доставляли в післяпологову палату на колясці, яку сконструював ординатор Функе.
Гінекологічне відділення розташовувалось у ще гірших умовах: 5 палат були конструюванні за допомогою тимчасових перегородок та із 3-х кімнат з покритою цеглою підлогою. Недалеко від палат розташовувалась прозекторська. При гінекологічній клініці знаходились квартири з окремим входом для старшого ординатора, завідувача акушерського відділення та акушерки.
У перший рік існування клініки були прийняті тільки одні пологи, а в гінекологічному відділенні лікувалась одна хвора. В наступні роки кількість пологів не перевищувало 50, а кількість гінекологічних хворих досягала 10 і тільки в 1854 р. досягла 28. Протягом 12-річного існування клініки не було зроблено жодної гінекологічної операції, а перших дві зроблено у 1856 р.
Хірургічна активність зросла тільки після 1864 p., чисельність операцій сягала 20 і в наступні роки щорічно оперувалось не більш як 22 хворих.
Кафедра не мала своєї амбулаторії, а для навчання студентів запрошувались наймані жінки за плату.
Не краще відбувалось навчання з акушерства. Якщо врахувати, що кількість студентів у той період збільшилась, а практичну підготовку з ними проходили й акушерки, то не дивно, що одну й ту ж саму вагітну обстежували декілька разів. Все це негативно відбивалось на плин пологів та післяпологового періоду, у результаті чого за 10 років материнська смертність сягала 4,5%.
Серед найвідоміших учнів О.П.Матвеева слід відзначити 1.П.Лазаревича, який читав студентам з 1856-1857 pp. доцентський курс. Він створив свою теорію пологового акту, сконструював та застосував прямі акушерські щипці, написав керівництво з акушерства, яке на той час вважалось класичним. У цьому керівництві значне місце вперше було приділено біомеханізму пологів, будові кісткового тазу жінки, проведенню пологів у жінок зі звуженим тазом. Проте слід зазначити, що більшу кількість років своєї діяльності І.П.Лазаревич провів у Харківському університеті.
Після смерті О.П.Матвеева акушерською клінікою тимчасово керував доцент О.О.Шварц, а гінекологічною - професор Н.Ф.Толочинов, який з 1885 р. очолював кафедру акушерства-гінекології та жіночих і дитячих захворювань Харківського університету.
У 1883 р. завідувачем кафедри акушерства та гінекології був обраний талановитий учень А.Я.Красовського - Г.Є.Рейн. Він одразу організував будівництво нової клініки, вніс корінні зміни в структуру стаціонару, модернізував його. Для аудиторії було виділено найбільше приміщення, виділена кімната для прийому хворих. Вступила в дію лабораторія, в якій досліджувались препарати видалених пухлин жіночих статевих органів, піхвові виділення та інші матеріали. Першим завідувачем лабораторії був лікар М.Ф.Вознесенський.
У 1887 р. в клініці було прийнято уже 148 пологів, зроблено 128 акушерських операцій, у гінекологічному відділенні лікувалось 105 хворих, серед яких 99 були прооперовані. У 1888 р. було закінчено будівництво будинку для акушерсько-гінекологічної клініки. Після реконструкції та надбудови розміщується там і дотепер (бульвар Шевченка, 17).
У цей час на кафедрі навчалось уже 945 студентів.
У період, коли кафедру очолював Г.Є.Рейн, вона нестримно зростала, покращувались умови. Так, у 1893 р. до основного будинку клініки зроблена надбудова, завдяки чому кількість акушерських ліжок збільшилось до 40. У тому ж році при кафедрі організована бібліотека. У 1900 р. кількість ліжок збільшилась до 50, відкрито бальнеотерапевтичне відділення.
Кількість пологів, які прийняті в клініці, щорічно зростала.
Проте в клініці проводились, головним чином, патологічні пологи, а фізіологічні проходили в домашніх умовах. Кількість їх на той час сягала 500, зросло число й акушерських операцій, які робились в основному в умовах клініки.
Г.Є.Рейн був переконаним прихильником асептики та антисептики, досяг великих успіхів у боротьбі з повітряною інфекцією, що привело до зниження частоти післяопераційних ускладнень та материнської смертності.
На кафедрі велика увага приділялась амбулаторному прийому вагітних та гінекологічних хворих. Амбулаторний прийом збільшився із 222 відвідувань у 1882 р. до 3835 у 1898 р. Уперше в 1898 р. не лише в Україні, айв Росії, за ініціативою Г.Є.Рейна, була відкрита виїзна поліклініка і за один тільки рік була надана допомога при 200 пологах.
За час, коли кафедру очолював Г.Є.Рейн, крім теоретичних лекцій, студенти III курсу брали участь в амбулаторних прийомах хворих, гінекологічних операціях, навчались проведенню пологів. На лекціях з акушерства проводився клінічний аналіз найважливіших випадків з практики, у тому числі використовувались паталогоанатомічні препарати, за допомогою проекційного апарату демонструвались малюнки.
Згідно з кафедральним планом для вивчення дисципліни призначалось 6 годин на тиждень. У першому півріччі на III курсі студенти вивчали систематичний цикл з акушерства, на другому - курс жіночих хвороб.
На IV курсі передбачався щоденний огляд хворих, присутність при пологах, операціях, нічні чергування в клініці, участь у виїздах до хворих додому, заняття на фантомі. Лекції на V курсі були присвячені виконанню акушерських операцій, а практичні заняття виконувались на фантомі та на трупах. Для акушерства на заняття планувалось 11 годин на тиждень, а на лекції - 6 годин. Крім того, читались два факультативних курси - техніка акушерських операцій та гінекологічна поліклініка. Кожен студент протягом року писав 3-6 історій хвороби чи пологів.
При клініці був організований музей, в якому знаходились рідкі хірургічні інструменти, колекція макро- і мікропрепаратів, близько 250 цікавих спостережень. Кафедральна бібліотека нараховувала майже 700 томів медичних книг. Тут же знаходилось майже 2500 книг, що належали Київському акушерському науковому товариству. Кафедральна бібліотека існувала до 1934 p., потім передана обласній медичній бібліотеці.
У 1887 р. Г.Є.Рейн організував Київське наукове товариство акушерів-гінекологів, протоколи засідань якого видавались щорічно у вигляді збірників. Під безпосереднім керівництвом Г.Є.Рейна проведено 103 засідання, на яких демонструвались найбільш складні та показові випадки спостережень.
Учні Г.Є.Рейна продовжували його справу. О.Г.Буряківський запропонував власну модель прямих акушерських щипців, І.К.Нейолов став завідувачем кафедри акушерства та гінекології Вищих жіночих медичних курсів, а потім Варшавського університету, видав підручник з гінекології; професор О.О.Редліх став видатним спеціалістом у галузі гінекологічної ендокринології; В.Л.Лозинський протягом багатьох років очолював кафедру акушерства та гінекології Київського інституту удосконалення лікарів, був одним із ініціаторів та організаторів Київського інституту охорони материнства та дитинства.
Г.Є.Рейн був організатором та керував IX Пироговським з'їздом лікарів (1903), який був присвячений організації та наданню пологової допомоги в Росії. На з'їзді він знову порушив питання про важливість акушерської допомоги, використовуючи досвід народного акушерства та підготовки акушерок. Як відомо, IX Пироговським з'їзд посідає особливе місце в історії вітчизняної родопомочі. На ньому було вперше теоретично обґрунтовано важливість організації виїзної та стаціонарної родопомочі, запропоновано проводити підготовку акушерок з місцевого населення, уперше висловлена ідея організації жіночих консультацій, наведені докладні дані про демографічні показники про стан акушерської допомоги по губерніях та земствах.
У 1890 p., після призначення Г.Є.Рейна в Петербурзьку військово-медичну академію, кафедру тимчасово очолював доцент Д.І.Іванов та В.А.Добронравов, а офіційним директором клініки був хірург-професор Л.О.Маліновський.
Цього ж року кафедру акушерства та гінекології очолив професор О.О.Муратов. У 1879 р. він захистив докторську дисертацію "Матеріали для акушерської статистики Москви", 1882 р. був відряджений для підвищення кваліфікації в провідні клініки Відня та Берліну. Після повернення на батьківщину О.О.Муратов обраний професором Юр'ївського університету.
Професор О.О.Муратов організував при клініці Київського університету школу повивальних бабок, був одним із ініціаторів та організаторів медичного відділення Вищих жіночих курсів. У Києві очолював наукове товариство, організував товариство по боротьбі із злоякісними новоутвореннями жіночих статевих органів. За його ініціативою при безпосередній участі відкрита лікарня, де безкоштовно надавали допомогу хворим раком жіночих статевих органів.
О.О.Муратов - автор підручника з акушерства, побудованого за принципом клінічних лекцій на основі матеріалів акушерської школи А.Я.Красовського, Г.Є.Рейна, І.ПЛазаревича.
У штаті клініки в ті роки були приват-доценти Г.Г.Брюно, В.А.Добронравов, Н.К.Нейолов, Г.Ф.Писемський, Ф.Г.Соколов, А.П.Яхонтов та інші, більшість яких стали професорами та завідувачими і талановитими клініцистами.
Незважаючи на безумовні досягнення науки, акушерська допомога малозабезпеченим категоріям населення залишалась дуже незадовільною. Кількість стаціонарних ліжок в Києві була розрахована на 500 пологів у рік, що не забезпечувала потреб в акушерській допомозі, особливо з урахуванням збільшення приросту населення.
У 1913 р. завідувачем кафедри був обраний професор Г.Г.Брюно.
Як свідчать історичні дані, протягом одного тільки 1916 р. кафедру акушерства та гінекології та одночасно факультетської терапії очолювали професор В.П.Образцов, а потім - Г.Г.Брюно, який працював на ній до 1919 р. При ньому число ліжок доведено до 70 акушерських, ЗО гінекологічних-оперативних та 15 - консервативних.
Г.Г.Брюно був прекрасним хірургом. Він уперше в Україні виконав операцію розширеної екстирпації матки за методом Вертгейма. Під час череворозтину він широко застосовував спино-мозгову анестезію.
У процесі викладання переважала лекційна система, були обов'язковими практичні заняття з курацією роділь і гінекологічних хворих та робота в амбулаторії. Професор Г.Г.Брюно значно поповнив інвентар клініки навчальними малюнками, муляжами, а музей - інструментарієм та макропрепаратами. Школа акушерок при клініці існувала до 1915 р.
У роки революції і громадянської війни стан клініки погіршився. У приміщеннях було холодно, що негативно впливало на стан роділь і новонароджених, зменшилось число гінекологічних операцій.
У період громадянської війни кількість співробітників кафедри різко скоротилась, а ті, які залишились у штаті, не регулярно відвідували клініку. Майно кафедри та товариства по боротьбі з раком оберігали співробітники, які проживали при лікарні: ординатор Л.В.Грєбнєв, акушерки Е.К.Липківська, Н.О.Кульчицька. Незважаючи на тяжкі умови того часу, вони проявляли справжній героїзм при наданні необхідної допомоги роділлям та гінекологічним хворим.
У 1920 р. завідувачем кафедри акушерства та гінекології був обраний Г.Ф.Писемський - один із ініціаторів важливих заходів, які зумовили реорганізацію акушерської допомоги. Його лекції відзначались виключною глибиною, простотою та доступністю. "Навчаючи - ми вчимося" - такий був його принцип, якого він дотримувався все життя. Чудовий педагог Г.Ф.Писемський завжди умів зацікавити слухачів, сказане ним запам'ятовувалось на все життя і допомагало його учням у важких ситуаціях самостійної роботи. Він один із перших демонстрував на лекціях ряд операцій, у тому числі вентрофіксацію матки і оваріотомію.
Г.Ф.Писемський уперше досконально вивчив автономну нервову систему матки, створив унікальний анатомічний препарат, який зберігався в анатомічному музеї Київського медичного інституту, але був загублений під час окупації.
Г.Ф.Писемський був не тільки видатним ученим, надзвичайно талановитим педагогом і спеціалістом, а й видатним громадським діячем. Одним із перших запропонував необхідність проводити спеціалізовану підготовку лікарів в інститутах удосконалення. Він точно розробив кількісну потребу лікарів акушерів-гінекологів в Україні, які потребували підвищення кваліфікації, що в подальшому мало велике значення в організації інститутів удосконалення лікарів. У медичних інститутах вважав необхідно виховувати "загально освіченнях лікарів", а не вузьких спеціалістів.
Г.Ф.Писемський приділяв виключну увагу організації сільської родопомочі. В одній із своїх робіт він наголошував про недостатню забезпеченість рододопомоги населенню на селі (до 37%), що сталось основою для організації колгоспних пологових будинків.
Перший колгоспний пологовий будинок при безпосередній участі професора Г.Ф.Писемського було відкрито в 1934 р. у Житомирській області. За його ініціативою в Києві відкрита перша жіноча консультація для вагітних, організовані спеціальні палати для пацієнток з патологією вагітності; під його керівництвом у клініці вперше в акушерсько-гінекологічній практиці виконано переливання донорської крові. Одним із перших в нашій країні він запропонував масове знеболення пологів з використанням фармакологічних засобів.
Г.Ф.Писемський був організатором та активним учасником з'здів акушерів-гінекологів. Так, на І Українському з'їзді (1927) він виступив із закликом звернути особливу увагу на якість медичної допомоги в сільській місцевості, на VIII Всесоюзному з'їзді (1928) він присвятив свій виступ кесарському розтину, підкреслюючи, що необхідно дотримуватись певної міри в застосуванні цієї операції.
З клініки Г.Ф.Писемського 13 студентів, яких він навчав, стали професорами, 9 - доцентами, серед яких академік АМН СРСР А.П.Ніколаєв, К.М.Жмахін, С.П.Виноградова, Є.Я.Янкилевич та інші видатні спеціалісти в галузі акушерства та гінекології.
У 1930 р. професор Г.Ф.Писемський перейшов в інститут удосконалення лікарів, а кафедру акушерства та гінекології № 1 очолив ОЛ.Крупський.
О.І.Крупський, вихованець Юр'ївського університету, з 1919 р. працював у Києві, спочатку старшим асистентом, потім читав приват-доцент-ський курс пропедевтики акушерства. У 1920 р. О.І.Крупський захистив докторську дисертацію "Про щипці Кієланда". При ньому кількість штатних ліжок при клініці збільшилась до 130: для акушерського відділення, для абортів, ліжок для оперативної і консультативної гінекології та для знову відкритого інфекційного відділення. У 1934-1935 pp. в підвальному приміщенні клініки відкрито санітарний пропускник і біохімічна лабораторія.
З 1935 р. в СРСР почало втілювались масове знеболення пологів - основоположником якого був професор О.Ю.Лур'є. О.І.Крупський підтримав цю гуманну ідею. Знеболення пологів проводилось усім роділлям.
Під керівництвом професора О.І.Крупського видано підручника оперативного акушерства, а також збірник наукових праць "Знеболення пологів".
У цей час на кафедрі, крім основних курсів, проводились заняття зі студентами факультету охорони материнства та дитинства і санітарно-гігієнічного, вечірнього та стоматологічного факультетів. Методика навчання нерідко змінювалась, хоча основною була лекційна система, на практичних заняттях застосовувався семінарський метод. Обов'язковими були чергування студентів у пологовому залі, курація роділь та гінекологічних хворих, амбулаторний прийом, клінічні обходи, участь в операціях. Програма була об'ємною, а кількість академічних годин для практичних занять порівняно невеликою, що утруднювало набуття практичних навичок. Під керівництвом професора О.І.Крупського працював: ЛД.Мельник, який у 1932 р. був приват-доцентом, М.К.Венцківський, О.І.Євдокимов, М.Ф.Ай-зенберг, К.І.Іногда, Л.А.Шейнфайн, Н.Я.Сосєнкова та інші лікарі, багато з яких у подальшому очолили різні медичні заклади.
У 1936 р. кафедра акушерства та гінекології і жіночих хвороб була поділена на дві самостійні кафедри: лікувального та педіатричного факультетів. Першу очолив професор Ф.А.Соколов, а на другій керівництво виконував Л.Д.Мельник.
У 1938 р. завідувачем кафедри акушерства та гінекології № 1 обраний професор О.ЮЛур'є, учень О.П.Губарьова та О.Н.Рахманова. Ім'я О.ЮЛур'є тісно пов'язане з втіленням масового знеболення пологів, за що він був удостоєний Державної премії СРСР і нагороджений орденом Леніна. У 1938 р. за його ініціативою в історію рододопомоги введений контроль кожного випадку материнської та ранньої дитячої смерті. Цю ідею підтримали учасники II Українського з'їзду акушерів-гінекологів. У подальшому цей досвід був поширений не тільки в Україні, айв усіх республіках країни.
У 1939 р. О.ЮЛур'є обраний членом-кореспондентом АН України. У зв'язку з розширанням відділення оперативної гінекології різко активізувалась хірургічна діяльність клініки, що забезпечувало покращення кваліфікації кадрів. У 1940 р. кількість операцій сягала 668 (у 1936- 1937 pp. - 263). Клініка професора О.Ю.Лур'є мала широку популярність: акушерсько-гінекологічні кабінети при І Центральній поліклініці Києва, які були клінічною базою кафедри, обслуговували вагітних та гінекологічних хворих з різних міст і районів України. Клініка підтримувала зв'язки з різними периферійними лікувальними установами, професори і доценти проводили консультативні прийоми, значно збільшився обсяг лабораторно-клінічних досліджень у жінок з патологічною вагітністю.
Активно працювало й відділення з продовження життя хворих раком, де проводилось хірургічне лікування раку шийки матки, у тому числі в неоперабельній стадії, шляхом перев'язки судин, резекції пресакрального нерву, хордотомії, виконували розширену екстирпацію матки по Вертгейму (за рік виконано 126 операцій) за запропонованою модифікацією О.Ю.Лур'є. Проводили лікування променевою терапією, широко застосовували АЦС. З роботою клініки знайомились лікарі інших міст України, вони одержували можливість підвищити свою кваліфікацію в галузі діагностики і лікування раку жіночих статевих органів. АЦС застосовувалось також з метою профілактики і терапії післяпологових інфекційних ускладнень.
Професор О.Ю.Лур'є змінив методику навчання студентів. Він розробив план навчання студентів, згідно з яким більша частина академічних годин присвячувалась практичним заняттям. Так, заняття в VII семестрі проводились головним чином у жіночій консультації, у VIII - в акушерському стаціонарі, де студенти проводили курацію роділь і на фантомі вивчали оперативне акушерство. У IX семестрі заняття проводились у гінекологічній амбулаторії, на X - студенти працювали як субординато-ри в акушерському та гінекологічному відділеннях. Студенти 7 разів чергували в пологовому залі, кожен з них самостійно приймав 5-6 пологів. Студенти чергували на базі основної клініки, а також у пологовому будинку по вул. Ульянових, який очолював доцент В.А.Хатунцев.
Під час Великої Вітчизняної війни багато співробітників кафедри акушерства та гінекології № 1, у тому числі професор О.ЮЛур'є, були призвані до лав Червоної Армії, а на чолі об'єднаної акушерсько-гінекологічної кафедри став професор О.М.Ольшанецький, відомий дослідник у діагностиці позаматкової вагітності. Другим професором на кафедрі акушерства-гінекології був Л.Д.Мельник (1941-1951). Протягом довгого часу він працював над здобуттям ефективних методів лікування запальних захворювань жіночих статевих органів та знеболення пологів. Його змістовні лекції користувались популярністю у студентів.
Після повернення інституту з евакуації у Київ були відновлені обидві бази кафедри акушерства та гінекології. Кафедру № 1 очолив професор О.ЮЛур'є, другим професором був Л.Д.Мельник.
Клінічною базою кафедри тимчасова стало акушерсько-гінекологічне відділення лікарні імені Жовтневої революції (нині - Центральна міська клінічна лікарня), бо попереднє приміщення, було зруйноване. Друга база розташовувалась в акушерсько-гінекологічному відділенні Інституту охорони материнства та дитинства.
Після реконструкції будинку кафедра акушерства та гінекології № 1 повернулась на бульвар Шевченка, 17.
Професор О.Ю.Лур'є з притаманною йому енергією приступив до організації профілактичних заходів по боротьбі з раком статевих жіночих органів. За його ініціативою у всій країні почали проводитися масові профілактичні огляди жінок. У 1945 р. при жіночій консультації відкрився онко-профілакторій, у завдання якого входило огляд усіх жінок віком понад 35 років для виявлення раку. О.Ю.Лур'є вважав, що проблему боротьби з раком не можна вирішити до тих пір, поки в роботі усіх гінекологів не буде онкологічної настороги. Про це він говорив 17 жовтня 1956 р. на засіданні головних гінекологів України і гінекологів онкодис-пансерів. Заклик був підтриманий у всій країні, що давало змогу різко зменшити частоту запущених стадій раку жіночих статевих органів та більш ранній діагностиці злоякісних новоутворень.
На кафедрі проводилась велика наукова й організаційна робота з боротьби з крововтратою після пологів, гіпогалактією запальних процесів жіночих статевих органів, стимуляції пологової діяльності подразненням гальванічним током молочних залоз і шкіри в зоні Міхаеліса, а також медикаментозній стимуляції пологів, зниження травматизму в пологах, вивченню екстрагенітальної патології вагітності, раціональному харчуванню вагітних жінок.
З 1955 р. кафедра розробляла наступні наукові проблеми: гінекологічні захворювання дитячого віку, методи контрацепції, боротьби з болем. Одночасно при жіночій консультації в клініці вперше в країні були створені спеціалізовані диспансери по патології клімаксу та дитячої гінекології (1954). Комплексне обстеження хворих проводили не тільки гінекологи, а й невропатологи і терапевти. Починаючи з 1955 p., аналогічні кабінети були створені майже у всіх областях і містах України. У тому ж році відкрито перший кабінет патології статевого розвитку дівчат. Досвід роботи диспансерів одержав широке поширення не тільки в Україні, айв усій країні.
Слід зазначити, що О.Ю.Лур'є перший в країні наголосив на важливому значенні двох проблем, які з успіхом вивчались на кафедрі та в подальші роки були оформлені як докторські дисертації. Так, одна з них, яка була присвячена патології клімаксу у жінок, була виконана Н.В.Свешніковою, а друга - патології статевого розвитку дівчаток - Ю.О.Крупко-Большовою.
Наукове та практичне значення цих проблем настільки велике, що інтерес до них не згас і в наш час, і вони продовжують вивчатись на більш поглибленому рівні.
О.Ю.Лур'є був прекрасним педагогом, у лекціях використовував особистий досвід, аналізував типові помилки практичної діяльності лікарів. Студенти слухали його лекції з невичерпним інтересом, багато з них стали в подальшому відмінними акушерами-гінекологами.
О.Ю.Лур'є поєднував талант організатора і клініциста. Він був головним акушером-гінекологом Міністерства охорони здоров'я України протягом багатьох років. Він проводив величезну роботу з організації родопомочі, охорони материнства та дитинства в Україні, був ініціатором підготовки кадрів акушерів гінекологів на тимчасових курсах, що зіграло велике значення у підвищенні кваліфікації багатьох лікарів, практичних навичок та клінічного мислення. У подальшому ця форма підвищення кваліфікації лікарів усіх спеціальностей була узаконена і втілена по всій країні.
У 1958 р. після смерті О.ЮЛур'є кафедру тимчасово очолювала доцент А.Г.Логунова, прекрасний методист й організатор, вимогливий і принциповий педагог.
У 1959 р. кафедру акушерства та гінекології № 1 очолив професор М.С.Бакшеєв, вихованець Харківського медичного інституту. Початок його діяльності у КМІ ускладнився тим, що у 1959-1961 pp. будинок кафедри реконструювався. Лишившись основної бази, на якій проводилось навчання студентів IV курсу, він організував навчальний процес у міських пологових будинках. Основною базою став І пологовий будинок, розрахований на 100 акушерських та 50 гінекологічних ліжок з жіночою консультацією. У 1962 р. кафедра повернулась у своє приміщення.
Реконструйована клініка була розрахована на 220 штатних ліжок: 80 акушерських, 100 гінекологічних, 20 онкологічних та 20 радіологічних.
Мала місце також жіноча консультація, розгорнуто 5 кабінетів для біохімічної, ендокринологічної, фізіологічної лабораторій. Були добре оснащені навчальні кімнати для студентів. Усе це давало можливість інтенсифікації навчального процесу, який крім традиційних практичних занять у палатах, у пологовому залі, в гінекологічних кабінетах, жіночій консультації, нічних чергувань включали також курацію роділь та гінекологічних хворих з наступним захистом історій пологів і хвороби у вигляді співбесіди. За пройденим курсом двічі протягом року у всіх групах проводились контрольні заняття. Не менше ніж 25% часу студенти працювали в жіночій консультації. Активізувалась робота навчального студентського гуртка, заняття в якому проводились щотижня. Члени гуртка проводили наукові дослідження з провідних питань, які розроблялись кафедрою. На підсумкові студентські конференції щорічно подавалось понад як 10 доповідей, багато з яких були удостоєні нагород.
М.С Бакшеєв - одним із перших клініцистів звернув увагу на те, що серед причин стрімкої смерті роділь і породіль займає емболія навколоплідними водами. Цю проблему вперше в нашій країні почав вивчати М.С.Бакшеєв та його учень П. Лакатош. Відсутність у вітчизняній та зарубіжній літературі праць монографічного характеру щодо цього питання стала підставою для об'єднання досліджень і огляду сучасної літератури. Він приділяв велику увагу проблемі маткових кровотеч у пологах і ранньому післяпологовому періоді, узагальнив свій великий досвід та результати досліджень своїх учнів, а також дані літератури в солідній монографії з цієї проблеми. Ця монографія видавалась двічі і до цього часу є настільною книгою багатьох акушерів-гінекологів. За цю монографію М.С.Бакшеєв був нагороджений Державною премією ім. В.Ф.Снегірьова.
Серед актуальних проблем, які хвилювали М.С.Бакшеєва, це гіпоксія плода та асфіксія новонародженого, починаючи від вивчення етіології механізмів цієї патології і закінчуючи розробкою інтенсивної терапії і профілактики.
М.С.Бакшеєв однаковою мірою займався акушерськими та гінекологічними проблемами. Він розробив струнку систему лікування хворих з хронічними запальними захворюваннями геніталій, велику увагу приділяв лікуванню онкологічних хворих, розробив комплексне лікування хворих на рак яєчників, де провідне місце займала дія на пухлинну клітину алкілуючих агентів та гормональних препаратів і лікарських речовин, спрямованих на підтримку фізіологічних функцій організму в період лікування та після його закінчення, що дало можливість продовжити життя таким хворим на багато років.
Слід зазначити, що цим не вичерпується всебічна діяльність М.С.Бакшеєва та його школи. Він мав великий науковий світогляд та інтуїцію, і вважав, що успіху в науці можна досягти при нерозривному зв'язку теорії з практикою, що робота клініциста відкриває багато перспектив. Вдумливий клініцист, енергійний, вимогливий до себе і своїх колег, він передав свій багатий досвід і знання чисельним учням, які займали й досі займають в галузі акушерства та гінекології провідне місце. Серед них - Г.К.Степанківська - очолювала кафедру акушерства-гінекології № 1 НМУ, член-кореспондент НАН і АМН України; О.Т.Михайленко, член-кореспондент АМН України, який протягом багатьох років був заступником директора з наукової частини інституту ПАГ АМН України, член-кореспондент Л.В.Тимошенко очолював кафедру акушерства та гінекології Львівського, а потім - Київського інституту післядипломної підготовки лікарів, професор М.Н.Ганич - завідував кафедрою акушерства та гінекології Ужгородського університету, професор О.Й.Миля-новський - завідував кафедрою онкології Національного медичного університету, доктор медичних наук А.С.Лявінець - завідувач курсу перінатології НМУ, доценти НМУ: Л.П.Даниленко, А.П.Мельникта багато інших.
Невтомна турбота про здоров'я жінки матері та дитини проявлялась не тільки в науковій та практичній діяльності М.С.Бакшеєва, айв його активній громадській діяльності. Він очолював Республіканське і був заступником Голови Всесоюзного наукового товариства акушерів-гінеко-логів, був відповідальним редактором журналу "Педіатрія, акушерство та гінекологія", членом редколегії журналу "Акушерство и гинекология", був делегатом багатьох конгресів, з'їздів, пленумів акушерів-гінекологів, на яких завжди виступав з доповідями, брав активну участь у дискусіях.
Перу професора М.С.Бакшеєва належить 12 монографій і близько 300 публікацій з найактуальніших питань акушерства та гінекології.
Внесок М.С.Бакшеєва в теорію і практику акушерсько-гінекологічної науки надзвичайно вагомий.
У 1974 р. кафедру акушерства та гінекології № 1 очолила професор . Г.К.Степанківська, яка з 1963 р. була доцентом, а потім професором кафедри. Вихованка Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, вона пройшла школу професора С.П.Виноградової, академіка А.П.Ніколаєва, чудового клініциста доцента О.І.Євдокімова та професора М.С.Бакшеєва. Г.К.Степанківська продовжила і розвинула педагогічні, наукові та лікувальні традиції кафедри під керівництвом М.С.Бакшеєва. її докторська дисертація була присвячена переношеній вагітності (1967), проблема якої в наступні роки почала привертати увагу багатьох акушерів.
У своїх дослідженнях вона показала, що в патогенезі переношування вагітності провідне місце належить порушенню нейрогуморальних факторів. Зокрема, для переношування є характерним зниження сумарних естрогенів, особливо за рахунок естрадіолу та естріолу, підвищення продукції продукту метаболізму прогестерону - прегнандіолу. Крім того, при переношеній вагітності спостерігається дефіцит тономоторних речовин - пітоцину та ацетилхоліну, тобто факторів, які забезпечують скоротливу функцію матки. На тлі зниження цих речовин відбувається підвищення концентрації їх інгібіторів - пітоцинази та холінестерази. Поруч з цим, були досконально сформульовані клініко-діагностичні аспекти цієї патології як з боку материнського, так і плодового організмів та переношеного новонародженого та розроблена тактика проведення вагітності і пологів при цій патології.
У подальші роки проблема переношеної вагітності знайшла втілення в кандидатській дисертації В.Г.Жегуловича (1986), в якій автор показав, що можна ще до розродження вагітної діагностувати порушення фетоплацентарного комплексу, які відбуваються шляхом застосування контактної кольпоскопії шийки матки. Виявлені зміни були орієнтиром відносно лікарняної тактики щодо термінів та клінічних показань медикаментозного родорозродження в інтересах матері та плода.
У наступні роки своєї діяльності Г.К.Степанківська підготувала понад 50 дисертантів, серед яких 7 докторів медичних наук. Протягом 18 років вона очолювала наукове товариство акушерів-гінекологів України і була організатором 3-х з'їздів, які проводились один раз у 5 років.
Вона нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапору, Орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями. У 1987 р. їй присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки Україна; вона член Європейської асоціації акушерів-гінекологів; член-кореспондент НАН (1991) та АМН (1993) України. З 1990 р. Г.К.Степанківська працює на посаді професора кафедри акушерства та гінекології № 1.
Наукова діяльність кафедри стосувалась таких питань, як порушення скорочувальної діяльності матки в пологах (Г.К.Степанківська, О.Т.Михай-ленко, Ш.Ш.Херодинашвілі, С.С.Дем'яненко, О.Ю.Костенко, М.Є.Яроцький та ін.).
У наукових дослідженнях О.Т.Михайленко було доведено, що порушення контрактильної діяльності матки в пологах, яка характеризується слабкістю, відбувається зменшення контрактильних білків, актоміазинового комплексу, наступає різкий дефіцит глікогену, а також електролітів - натрію, калію, кальцію, магнію. Ці дослідження значною мірою доповнили існуючі поняття про патогенез слабкості пологової діяльності і послужили основою для побудови схеми лікування цієї патології та для підготовки матки і всього організму вагітної до пологів з метою запобігання порушень скоротливої діяльності мускулатури матки.
На кафедрі була заснована оригінальна методика визначення скорочувальної діяльності матки шляхом застосування радіотелеметричного методу, що давало можливість зробити реєстрацію скорочувальної діяльності та внутрішньо-маткового тиску, а також урахувати вплив різноманітних медикаментів на її функцію.
При застосуванні цієї методики були розроблені характерні ритми скорочувальної діяльності матки при фізіологічних пологах та ускладнених перебігах, особливо при слабкості скоротливої діяльності матки (Ш.Ш.Херодинашвілі).
Було також доведено, що нормальна пологова діяльність проходить на тлі високої концентрації серотоніну, кількість якого різко знижується при слабкості пологових сил. Ці дані покладено в основу застосування серотоніну, як при первинній, так і при вторинній слабкості пологових сил (С.С.Дем'яненко).
Великою популярністю в той період користувались наукові дослідження щодо гіпоксичних станів плода та асфіксії новонароджених. Слід підкреслити, що ідея вивчення патогенезу, лікування цих станів була запропонована ще М.С.Бакшеєвим.
Розуміючи важливе науково-практичне значення цієї проблеми, на кафедрі були виконані фундаментальні роботи, в яких брали участь А.С.Лявінець, Б.М.Венцківський, В.Ф.Бандикта ін.
Зокрема А.С.Лявінець у своїй дисертаційній роботі на здобуття научного ступеня доктора медичних наук (1988) показав, що патогенез гіпоксії плода та асфіксії новонародженого обумовлено порушенням багатоланцюгової системи регуляторних механізмів гомеостазу материнського та плодового організмів. Ступінь гіпоксії плода залежить від компенсаторно-пристосувальних реакцій материнського організму та плода, порушень метаболізму, взаємодії їх з рівнем біогенних амінів (серотонін, катехоламінів), від КЛС, балансу електролітів (ацидоз та гіперкаліємія), а також від окисних процесів у метахондріях плаценти. Виявлення цих змін та розвитку гіпоксії плода послужили для розробки профілактичних та лікувальних засобів цих станів.
Розуміючи велике значення пізніх гестозів, які в структурі материнської смертності посідали одне з провідних місць, на кафедрі продовжувались наукові дослідження з цієї проблеми (Б.М.Венцківський, В.Ф.Бан-дик, І.В.Гужевська, С.О.Авраменко В.Н.Руденко та ін.). Зокрема у своїх наукових дослідженнях, які лягли в основу дисертації на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук (1984) Б.М.Венцківського, була розроблена концепція патогенезу пізнього гестозу. Він довів, що при цій патології провідне місце належить судинним порушенням у басейні маточно-плацентарного комплексу, що призводить до недостатності його транспортно-трофічної функції. Унаслідок прогресивного накопичення норадреналіну та серотоніну, стазу крові, гіпоксії, накопичення лактату та стимуляції кініно-утворюючої системи крові, у вагітних з пізнім гестозом наступають порушення матково-плацентарного комплексу, а саме: наступає периферійна вазоконстрікція судин ворсин хоріону з гальмуванням кровотоку, підвищенням загального периферійного напруження судин та артеріального тиску, посилення капілярного проникнення, зростання інтерстиціального та периваскулярного набряку, посилення агрегації формених елементів крові в мікро-судинному руслі та систеною гіповолемією.
Крім того, розроблено метод діагностики мікроциркуляторних порушень матково-плацентарного комплексу за допомогою контактної капіляроскопії шийки матки ще до розродження, а також удосконалена терапія гестозу вагітних з урахуванням ланок патогенезу цього ускладнення.
Проблема невиношування вагітності привертала увагу співробітників кафедри протягом багатьох років. Це питання розглядалось також детально на IX з'їзді акушерів-гінекологів України, в якому співробітники кафедри брали активну участь. У процесі підготовки до з'їзду було виконано ряд наукових досліджень з проблеми невиношування вагітності (Г.П.Максимов, В.О.Товстановська, В.М.Кущ та ін.).
У докторській дисертації Г.П.Максимова (1988) вперше довела, що в багатогранному патогенезі невиношування велике місце посідають простогландини і їх інгібітори, що лягло в основу доповнення традиційних методів лікування та профілактики невиношування вагітності.
Науковцями кафедри було також доведено, що в патогенезі цієї патології значне місце посідає зниження в крові вмісту фосфоліпідів як загальних, так і їх основних фракцій - лецитину та сфінгоміеліну. Визначення деяких механізмів недоношування лягли в основу доповнення існуючих методів лікування цієї патології в інтересах матері і недоношеного новонародженого (В.О.Товстановська).
Проблема гнійно-запальних захворювань післяпологових ускладнень також, знаходилась у центрі уваги кафедри. Цій важливій науковій проблемі присвятили свої наукові дослідження А.П.Мельник, Д.В.Бабуходія, Я.М.Вітовський та ін. Г.К.Степанківська та С.Я.Сольський опублікували монографію, в якій висвітлені головним чином патогенетичні обгрунтовані лікувальні заходи післяпологових гнійно-запальних захворювань та представлені організаційні заходи щодо профілактики цих ускладнень.
Упродовж 50 років традицією кафедри була розробка та вдосконалення методів ранньої діагностики та лікування передраку та злоякісних пухлин жіночих статевих органів. Як уже зазначалось, цій проблемі приділяли значну увагу О.ЮЛур'є, М.С.Бакшеєв і не згасав інтерес у їх послідовників у подальші роки. Так, О.Й.Міляновський удосконалив діагностичні критерії розповсюдження раку шийки матки шляхом розповсюдження метастазування по лімфатичних судинах і депонування ракових клітин у регіональні колектори шляхом введення контрастних речовин у лімфатичні судини з наступним контролем рентгенографії. Ця методика, по-перше, давала змогу об'єктивно виявляти ступінь розповсюдження ракового процесу матки, а, по-друге, визначати радикалізм проведеної операції.
Поруч з цим була удосконалена методика лікування передракових станів шийки матки шляхом застосування променів СО2-лазера та кріодеструкції (О.Й.Міляновський, 1982).
Науковцями кафедри вдосконалена також методика лікування злоякісних пухлин в яєчнику застосуванням комплексу хіміопрепаратів (Л.ПДаниленко, Г.Д.Гордєєва). Результати цих досліджень, а також дані сучасної літератури були узагальнені в монографії Г.К.Степанківської, О.Й.Міляновського та Г.Д.Гордєєвої.
Слід зауважити, що успішному виконанню наукових досліджень кафедри значною мірою допомагало комплексування з такими авторитетними науковими установами, як Інститут біохімії АН України, Інститут мікробіології, Інститут експериментальної патології, онкології, радіобіології АМН України та теоретичними кафедрами НМУ. У цих установах науковці одержували не тільки корисні поради, а й суттєву допомогу при виконанні наукових досліджень і використанні необхідної апаратури.
Що стосується методичної діяльності та забезпечення кафедри матеріальною базою, то слід зазначити, що в 1975-1976 pp. на основній базі кафедри (бульвар Шевченка, 17) проведена значна реконструкція: побудована нова аудиторія на 260 місць, окремий кафедральний блок з навчальними кімнатами, перебудовані пологовий і операційні блоки на більш сучасному рівні, переобладнано відділення для новонароджених, клініка поповнилась сучасною апаратурою. Після реконструкції кафедри, починаючи з 1975 p., припинило свою діяльність відділення променевої терапії онко-гінекологічних хворих, що було пов'язане з тим, що умови роботи цього відділення уже не відповідали сучасним епідеміологічним вимогам. У цей період студентів IV та V курсів, які вивчали онко-гінекологію, відряджали під керівництвом викладача в Інститут онкології, де їм демонстрували онко-гінекологічних хворих та знайомили з методикою променевої терапії і роботою променевої апаратури.
У цей же час кафедра придбала сучасну апаратуру для демонстрації лекцій і для кожної лекції був підготовлений новий демонстративний матеріал переважно у вигляді слайдів. Періодично поновлювались методичні матеріали для викладачів з викладання акушерства та гінекології на IV, V, VI курсах, самостійної роботи студентів та інтернів. Велика увага приділялась методичним нарадам, на яких викладачі доповідали зміст тем практичних занять, вносили зміни в методичні розробки з урахуванням сучасних наукових досягнень, періодично проводились відкриті практичні заняття в присутності вільних від роботи викладачів. Особливу увагу приділяли підготовці молодих асистентів.
З 1990 р. кафедру акушерства та гінекології очолив професор Б.М.Венцківський, а Г.К.Степанківська обійняла посаду професора кафедри.
Б.М.Венцківський пройшов шлях від клінічного ординатора (1970- 1972), асистента (1972-1979), доцента (1979-1986), професора кафедри (1986-1990) до завідувача кафедри. З 1986 р. він одночасно є головним акушером-гінекологом Міністерства охорони здоров'я України.
Характерною особливістю Б.М.Венцківського є відчуття нового в науці, неабиякі організаційні здібності та добра клінічна підготовка. За порівняно короткий період керівництва кафедрою він підготував 5 докторів та 17 кандидатів медичних наук.
Б.М.Венцківський веде велику навчально-методичну роботу, за його участю розроблені навчально-методичні програми для лікарів-інтернів. Він є Головою вченої кваліфікаційної ради при НМУ, членом спеціалізованої вченої ради Київського академії післядипломної підготовки лікарів, протягом декількох років був членом експертної ради ВАКу України, є Головою Української асоціації акушерів-гінекологів України, членом редколегії журналу "Педіатрія, акушерство та гінекологія" та виконує багато інших обов'язків.
За останні десятиріччя відбулися зміни і в роботі клінічних баз кафедри. Так, у 1993 р. кафедра отримала нову клініку на базі пологового будинку № 7, який побудований за сучасними вимогами з новим медичним обладнанням. Цей пологовий будинок передбачено для прийому передчасних пологів, хоча приймають пологи також у будь-якому терміні вагітності, при різних видах акушерської патології. У пологовому будинку № 7 існує гінекологічне відділення та жіноча консультація (остання зараз відокремлена). Куратором цієї клінічної бази призначений досвідчений акушер-гінеколог, доцент В.Ф.Бандик.
Як і в попередні роки, базою кафедри залишились: пологовий будинок № 5 та акушерсько-гінекологічне відділення клінічної лікарні № 18.
У пологовому будинку № 5 проведена значна реконструкція; зроблений сучасний капітальний ремонт, що значно покращило перебування в клініці вагітних, роділь та гінекологічних хворих. В акушерському відділенні концентруються вагітні та роділля з акушерською та екстра-генітальною патологією. При цьому пологовому будинку вже протягом багатьох років існує кваліфіковане відділення реанімації. Куратором бази призначена доцент Г.Д.Гордєєва.
На жаль, з 1994 р. не має акушерського відділення при клінічній лікарні № 18, яке було ліквідоване у зв'язку з внутріклінічною інфекцією, а потім з причини зменшення пологів по місту і відсутністю необхідності акушерських ліжок. Таким чином, у клінічній лікарні № 18 (бульвар Шевченка, 17), яка завжди була традиційною базою кафедри, залишилось гінекологічне відділення на 70 ліжок. Відповідальною за базу є професор Г. К. Степанківська. Основний лікувальний напрямок цієї клінічної бази - хірургічна допомога та консервативне лікування хворих. У клініці виконується великий обсяг хірургічних втручань, працює кваліфікований колектив лікарів, у тому числі й кафедральний, які володіють усіма видами хірургічно-гінекологічних втручань.
Великим досягненням кафедри є організація та втілення в практику методу лапароскорічної діагностики та хірургії. Слід відзначити велику роль у цьому напрямку гінекології доцента В.Г.Жегуловича та асистента М.Є.Яроцького, які за короткий термін високопрофесійно оволоділи цим напрямком.
Усією клінічною роботою, як цього вимагає справа, керує завідувач кафедри Б.М.Венцківський.
Що стосується педагогічної роботи, то слід зазначити деякі зміни за останні 10 років. Зменшилась кількість лекційного матеріалу як з акушерства, так і з гінекології, не має субординатури, тобто первинної спеціалізації, а студенти VI курсу лікувального факультету навчаються на кафедрі протягом 15 днів. За цей час навчання, яке проводять найбільш кваліфіковані педагоги, основний акцент робиться на вирішенні акушерських та гінекологічних задач, методах сучасної контрацепції та планування сім'ї, курації вагітних, роділь та гінекологічних хворих. Подальша підготовка зі спеціальності проходить в інтернатурі протягом півтора років за загально встановленою програмою.
Упродовж останніх 2 років на кафедрі навчаються студенти І та IV медичного та військового факультетів, а II медичний перейшов на кафедру № 3.
На кафедрі акушерства-гінекології № 1 продовжують проходити підготовку викладачі з інших вищих медичних навчальних закладів України на ФПК.
Науково-дослідна робота в період діяльності Б.М.Венцківського проводиться інтенсивно. За цей час була виконана докторська дисертація В.О.Товстановською (1993), яка присвячена синдрому затримки розвитку плода (СЗРП), (наукові консультанти - Г.К.Степанківська та Б.М.Венцківський). В роботі висвітлені сучасні дані патогенезу цієї патології, який характеризується багатоланцюговим порушенням фето-плацентарного комплексу, а саме: зменшенням рівня трофобластичного гамаглобуліну та плацентарного лактогену (навколишнє середовище, кров матері та плода), зменшенням концентрації естрогенів та прогестерону. Крім того, доведено, що при СЗРП знижується кількість моноцитів та гранулоцитів, які зв'язують антитіла з ембріональними преальбумінами, що свідчить про імуноконфлікт при даній патології. Автором розроблений та втілений комплекс заходів з профілактики фето-плацентарної недостатності в критичні періоди вагітності у жінок групи ризику з СЗРП.
У докторській дисертації А.Я.Сінчука та кандидатській О.П.Купнивицького, які стосуються лікувань анемій у вагітних (1996) було доведено, що залежно від тяжкості захворювання у вагітних спостерігається зниження мікроелементів (заліза, цинку, марганцю та кобальту) на тлі підвищення міді в крові матері, плода та плаценти. При цьому наступає порушення функції фето-плацентарного комплексу. Було доведено також, що анемія, яка проявляється при вагітності, має нерідко значну небезпеку в пологах і може призвести до розвитку ДВС-синдрому. Авторами був розроблений та впроваджений метод експрес-діагностики фаз ДВС-синдрому. Крім того, під час вагітності з успіхом застосовувалась ефективна терапія анемій із застосуванням низькоенергетичного лазерного випромінювання.
Слід зауважити, що Б.М.Венцківський був науковим консультантом докторських дисертацій не тільки співробітників кафедри, а й виконавців наукових робіт з інших навчальних закладів, що свідчить про його авторитет як наукового керівника.
На кафедрі розроблена та втілена система комп'ютерної діагностики стану плода, патології скоротливої діяльності матки в пологах та прогнозування їх для матері і дитини.
Програмне забезпечення обробки кривих моніторного спостереження в пологах дає змогу за кожні 10 хв. дати оцінку стану плода, визначити характер пологової діяльності, визначити ступінь дискоординації, документувати результати спостереження в історії пологів, рекомендувати метод корекції пологової діяльності. Використання цього досвіду дало можливість знизити кількість ускладнень для матері і плода, частоту оперативного втручання в пологах і патологічної крововтрати (В.Г.Жегулович).
Застосований новий метод в акушерстві - кристалографія - для діагностики ступеня зрілості легенів недоношеного плода дає можливість прогнозували синдром дихальних розладів у новонароджених і скоротити перинатальну смертність (В.Г.Жегулович, В.О.Ткалич, 1999). Розроблено ефективний спосіб використання місцевої та загальної озонотерапії для лікування гострих запальних процесів ендометрію (В.Г.Жегулович, Л.М.Семенюк).
Закінчена докторська дисертація В.П.Лакатоша. У своїх пріоритетних клініко-кольпоцитоморфологічних, ультраструктурних, молекулярно-біологічних та імунологічних дослідженнях автором визначено причетність до розвитку передраку та раку шийки матки вірусу папіломи. Встановлені основні патогенетичні механізми, які призводять до формування імунодефіцити їх станів при папіломовірусних ураженнях шийки матки. Встановлено взаємозв'язок між ступенем тяжкості захворювання шийки матки та системою інтерферону. Запропоновано комплексний підхід до лікування шийки матки асоційованих папіломовірусною інфекцією, який передбачає проведення індивідуального підходу до вибору методу лікування з урахуванням мікробних асоціацій.
Результати наукових досліджень широко відображені у видавничій та винахідницькій діяльності кафедри, висвітлені в доповідях на з'їздах, пленумах і конференціях та в більшості реалізовані на практиці. За останні 5 років видано 3 підручники: "Акушерство" (Г.К.Степанківська та О.Т.Михайлен-ко, 2000) "Гінекологія" (О.Т.Михайленко та Г.К.Степанківська, 1999) та "Перінатологія", (Б.М.Венцківський та З.М.Дубосарська, 1999), 5 монографій, 2 навчальних посібники та "Довідник з акушерства та гінекології". Крім того, видано 11 методичних рекомендацій і 6 інформаційних листів, опубліковано 70 наукових статей в журналах та понад 200 робіт у збірниках.
Сьогодні на кафедрі акушерства-гінекології № 1 працює згуртований колектив, який однаковою мірою вдосконалює свою майстерність як в професіональній галузі акушерства та гінекології, так з відповідальністю ставиться до навчальної роботи та виконання наукових досліджень.
|
|
|
|
| Сучасні аспекти патогенезу, діагностики та лікування акушерського і гінекологічного сепсису |
Б. М. Венцківський член-кор. АМН України, д. м. н., професор; Г. Д. Гордєєва к. м. н.
Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця, Київ,
кафедра акушерства і гінекології № 1
Ключові слова: акушерський і гінекологічний сепсис, патогенез, класифікація, рання діагностика, лікувальна тактика.
Незважаючи на успіхи сучасної медицини, частота запальних захворювань жіночих статевих органів (ЗЗСО) не знижується, і інфекційні ускладнення продовжують посідати чільне місце в структурі акушерсько-гінекологічної патології. Більше того, має тенденцію до зростання частота таких грізних усклад нень інфекції, як сепсис і септичний шок. Аналіз результатів досліджень, спрямованих на вивчення причин високого рівня частоти гнійно-септичних усклад
нень і летальності за даної патології, дозволяє зробити певні висновки.
Однією з головних причин даної проблеми є постійна зміна видів мікробів, що спричиняють запалення, і їх біологічних властивостей. За останні 60-70 років чітко прослідковується еволюція збудників, що викликають акушерські та гінекологічні інфекційні ускладнення. Якщо до 30-х років це були стрептококи, у 40-6О-ті роки - стафілококи, до 80-х років - грамнегативні аероби, то в останні роки більшість складають аеробо-анае-робні мікробні асоціації за участю умовно-патогенної аутофлори [1, 20].
З одного боку, причиною цієї еволюції є ера антибіотиків, що почалася з тріумфальних перемог над багатьма інфекціями, але в даний час зіткнулася зі зниженням ефективності традиційної антимікробної терапії [4,17]. З іншого боку, через складність діагностики тривалий час не одержувало широкого поширення не тільки в клінічній практиці, але й у науці вивчення облігатних анаеробних збудників. Розвиток нових методів одержання матеріалу для бактеріологічного дослідження (лапароскопії) і сучасної анаеробної техніки змінив в останні роки уявлення про структуру збудників ЗЗСО. За даними літератури, у хворих з гострим і хронічним аднекситом із маткових труб і черевної порожнини виділяють анаеробно-аеробні комплекси, у яких переважають анаеробні бактерії. Суворі анаероби виявляються у 82-86 % хворих із гострим сальпінгітом, у понад 93 % - із піосальпінксом [13].
Облігатні анаероби є переважними представниками нормальної мікрофлори організму людини, тому більшість анаеробних інфекцій має ендогенний характер. При зниженні імунного статусу макроорганізму, руйнації тканинних бар'єрів представники нормальної аутофлори залишають нормальні біотопи на поверхні шкіри і слизових, проникають через тканинні бар'єри у внутрішнє стерильне середовище макроорганізму і колонізують його. Клінічним проявом процесу колонізації є розвиток запальних захворювань різноманітної локалізації і ступеня тяжкості, від місцевих до гене-ралізованих. При цьому досить часто через низьку вірулентність облігатні анаероби не спроможні викликати патологічний запальний процес самостійно, але успішно здійснюють це в асоціації з іншими мікроорганізмами, у першу чергу - з аеробами. В останнє десятиліття значну роль у цих асоціаціях відіграють інфекції, що передаються статевим шляхом, нового покоління: хламідії, мікоплазми, віруси тощо [1].
При госпітальній інфекції головне значення має екзогенне надходження бактеріальних збудників. Основними збудниками нозокоміальних інфекцій в акушерсько-гінекологічній практиці Е грамнегативні бактерії, серед яких найчастіше зустрічаються ентеробактерії.
Наукові досягнення останніх років у корені змінили oіснуючі уявлення про патогенез сепсису. Сучасна концепція розбігається зі старими поглядами, згідно з якими головна причина тяжкості стану і смертності пов'язувалася з наявністю бактерій у крові. Виявилося, що омертвілі, ушкоджені тканини можуть заміняти бактерії, виступаючи пусковим механізмом генералізованої реакції організму (зокрема, нежиттєздатні тканини у післяродовій матці, що піддаються деструкції). Клінічно неможливо диференціювати патологічний стан, зумовлений генералізацією інфекції, від змін, викликаних продуктами розпаду тканин. У зв'язку з цим виникла необхідність уточнення термінів, що використовуються для визначення пов'язаних із сепсисом станів.
Стандартизація термінології дуже важлива як для вчених, так і для практиків. Щодо септичного процесу, найбільшого визнання набула термінологія, запропонована в 1991 році на погоджувальній конференції американської колегії лікарів і товариства критичної медицини [14]. На сьогодні загальновизнаним є термін "Systemic Inflammatory Response Syndrome - SIRS" (синдром системної запальної відповіді - ССЗВ), зумовлений наявністю двох або більше проявів системного запалення, таких як лихоманка або гіпотермія, лейкоцитоз або лейкопенія, тахікардія, тахіпное або підвищений обсяг хвилинної вентиляції. ССЗВ може бути викликаний різними причинами, у тому числі інфекцією. Системна запальна реакція, спричинена доведеною інфекцією, визначається як сепсис. Тяжкий перебіг сепсису, що характеризується розвитком артеріальної гіпотензії і гіпоперфузії тканин, що призводить до порушення функцій органів і систем навіть при адекватній інфузійній терапії, визначається як септичний шок. А при розвитку недостатності системи органів внаслідок сепсису говорять про синдром поліорганної недостатності (СПОН). Термін "септицемія" (різноманітні стани, за яких у крові визначаються мікроорганізми) через нечіткість його формулювання використовувати не варто.
Присутність інфекції сама по собі не може бути причиною складних патофізіологічних процесів, характерних для сепсису. Ці процеси є наслідком відповідної реакції організму на інфекцію, зумовленої підвищенням продукції різних ендогенних речовин, що запускають патологічний процес при сепсисі. Одним із найпотужніших пускових чинників каскаду реакцій ССЗВ є LPS мембран грамнегативних бактерій. Комплекс відповідних реакцій на інвазію грампозитивних бактерій набагато складніший, що пов'язано з різноманітністю синтезованих ними токсинів.
Ключовим елементом розвитку ранніх біохімічних процесів при ССЗВ є цитокіни - синтезовані організмом пептиди, що
регулюють імунні процеси [16]. До числа найбільш досліджуваних цитокінів належать фактор некрозу пухлин (TNF) та інтерлейкіни (IL). Пусковими чинниками є мікробні токсини, що стимулюють утворення TNFi IL-1, що, в свою чергу, сприяють адгезії лейкоцитів до клітин ендотелію, звільненню протеаз і арахідонових метаболітів, активації згортання. IL-8 може відігравати особливо важливу роль у підтримці запалення тканин. IL-б, IL-10 посилюють дію реактантів гострої фази і іму-ноглобулінів, пригнічують функції Т-лімфоцил'в і макрофагів. Метаболіти арахідонової кислоти (тромбоксан А2, проста-циклін, простагландин Е2) беруть участь у розвитку лихоманки, тахікардії, тахіпное, лактатацидозу.
Таким чином, у патогенезі сепсису і його ускладнень головне місце належить речовинам, що виробляються імунною системок організму, а не мікробами. Якщо в нормі ці речовини є компонентом пристосувальних захисних реакцій організму на проник нення інфекції, то при сепсисі їхня гіперпродукція і підвищена активність завдають шкоди. Активні речовини, що виділяються при ССЗВ, ушкоджують мембрани клітин тканин, зокрема судинного ендотелію, що призводить до порушення функції органів. В остаточному підсумку від реактивності організму залежить, який саме синдром може розвитися в окремої пацієнтки (ССЗВ, септичний шок, СПОН) і яким буде результат лікування.
Своєчасна діагностика ранніх ознак ССЗВ є запорукою успіху терапії і профілактикою таких грізних ускладнень, як сепсис і септичний шок. Для лікаря важливо визначити ранні симптоми сепсису - лихоманку і гіпервентиляцію з тахікардією. Ключовим симптомом для діагностики септичних ускладнень являється лихоманка, що розвивається внаслідок дії зазначених вище медіаторів. Дуже рідко у пацієнток з розладами терморегуляції може спостерігатися гіпотермія.
Встановлено, що при сепсисі насамперед уражається ендотелій у тканинах легень, що є головним органом-мішенню [21]. Внаслідок цього відбувається підвищення обсягу вентиляції. Розлади дихання в ранній стадії сепсису виявляються гіпервен-тиляцією (тахіпное), що призводить до дихального алкалозу і стомлення дихальних м'язів, прогресування дихальної недостатності. Остання може бути усунена своєчасною інтубацією і штучною вентиляцією легень. На сьогодні сформульоване поняття про дистрес-синдром дорослих (RDS) - головну причину смерл у септичних хворих, яке трансформувалося з поняття "шокові легені" або "септичні легені" [21]. Діагностичними критеріями дистрес-синдрому дорослих є наростання гіпоксемії, картина інтерстиціального набряку легень на рентгенограмі.
Кардіоваскулярна відповідь також є результатом субклітинної дисфункції і порушення метаболізму під дією комплексу цитокінів. Типовими кардіоваскулярними змінами при сепсисі є тахікардія, артеріальна гіпотензія, підвищений серцевий індекс, зниження робочого ударного об'єму лівого шлуночка і зменшення скоротливості міокарда [15].
На більш пізніх стадіях сепсису приєднується недостатність функції нирок з азотемією і олігурією, дисфункція печінки з гіпербілірубінемією, порушенням активності амінотрансфераз, розвивається синдром дисемінованого внутрішньосудинного згортання, характерним є розвиток тромбоцитопенії. Можлива також дисфункція ЦНС з порушенням свідомості (дезорієнтація, збудження, психоз).
У типових випадках ця симптоматика пов'язана з наявністю первинного осередку інфекції, але бактеріологічне виявлення збудника не потрібне для діагнозування сепсису. Відповідно до сучасних критеріїв СС31 відрізняється тяжким клінічним перебігом і характеризується двома або більше клінічними ознаками [5, 9,10]: температура л'ла вище 38 °С або нижче 36 °С; ЧСС понад 90 за хвилину; частота дихання понад 20/хв, лейкоцити понад 12хЮ9/л або менше 4х109/л; незрілі форми понад 10 %. Сепсис визначається як стан, за якого спостерігається як мінімум три симптоми з перерахованих: лихоманка, тахікардія, лейкоцитоз або лейкопенія, знижений загальний периферичний судинний опір, підвищений серцевий викид і гіперкатаболізм, що проявляється підвищенням втрати азоту. Сепсис середньої тяжкості визначається як наявність трьох або чотирьох із зазначених симптомів, тяжкий - п'яти або шести симптомів. По/мер? зняа недостатність визначається при дисфункції як мінімум двох зазначених органів - серця, кишківника, легень, нирок, мозку, печінки.
Узагальнення даних сучасної літератури дозволяє скласти схему забезпечення ефективної терапії гнійно-септичних захворювань в акушерстві і гінекології.
Більшість елементів цієї схеми є загальновідомими. Для вибору комплексу методів і засобів цілеспрямованої терапії необхідно враховувати характер, тяжкість, локалізацію гнійно-запального процесу, клінічні прояви, загальний стан хворої (патофізіологічні і біохімічні зсуви), загальний стан імунної системи, а також вид збудника і його біологічні властивості. Рання діагностика гнійно-септичних ускладнень є одним із основних моментів, що впливає на ефективність лікування.
Вирішальним чинником є раціональний вибір антимікробних засобів, зокрема антибіотиків. Цілеспрямована антибактеріальна терапія можлива лише після визначення збудника і встановлення його чутливості до антибіотиків, що можливо зробити протягом не менше 48 годин. У процесі ідентифікації застосовують емпіричну ан-тибіотикотерапію, беручи до уваги характер первинного осередку інфекції, функціональний стан печінки, нирок, імунної системи хворої [7, 20].
Поточні тенденції в антибактеріальній терапії гнійно-септичної інфекції характеризуються використанням бактерицидних, а не бактеріостатичних антибіотиків; застосуванням менш токсичних аналогів (наприклад, нових поколінь аміноглікозидів або заміна їх фторхінолонами); заміною комбінованої антибіотикотерапії так само ефективною моноанти-біотикотерапією; заміною антибіотиків, що пригнічують імунітет, такими, що його стимулюють (наприклад, кліндаміцином); використанням адекватних доз і режимів введення [7].
Зважаючи на необхідність пригнічення росту всього спектра збудників ЗЗСО (грамнегативних і грампозитивних аеробів та анаеробів) при емпіричній протимікробній терапії застосовуються схеми комбінованої потрійної терапії (наприклад, напівсинтетичні пеніциліни, цефалоспорини + аміно-глікозиди + імідазоли) [3], подвійної терапії (наприклад, кліндаміцин + аміноглікозиди або фторхіноло-ни) [22], моноантибіотикотерапії (цефалоспорини III покоління, карбапенеми, уреїдопеніциліни, амінопеніциліни тощо) [11].
Популярний пенсійний режим ан-іибіотиніїтеріїпії за тяжкої форми гнійно-септичних захворювань не вважається раціональним, оскільки зі збільшенням числа застосовуваних препаратів підвищується можливість виникнення побічних реакцій антибіотиків [7].
частіше усього передбачає призначення препаратів групи лінкозамі-дів (кліндаміцин), що мають широкий спектр по відношенню до анаеробних бактерій і грампозитивних аеробів, а для впливу на грамнега-тивну флору додатково призначаються аміноглікозиди [22]. В останні роки пропонується комбінація кліндаміцину з фторхінолонами [19]. Запропоновано також комбінації цефалоспоринів III покоління з імідазолами [3], аміногліко-зидами, фторхінолонами тощо [7].
Моноантибіотикотерапія здійснюватися препаратами, спектр дії яких охоплює грамнегативні та грампозитивні аероби й анаероби (карбапенеми) [11], комбінованими препаратами (ампіцилін + суль-бактам, амоксицилін + клавуланова кислота) та ін. [7]. За тяжкого перебігу сепсису найбільш прийнятними є препарати групи карбапе-немів.
З огляду на останні досягнення науки в галузі вивчення патогенезу сепсису і ССЗВ, варто зупинитися на клінічному значенні звільнення ендотоксину (LPS) під впливом антибіотиків. У цьому зв'язку набуває важливого клінічного значення питання щодо ступеня індукування токсиноутворення різними антибіотиками. Утворення ендотоксину, індукованого антибіотиками, зростає в такому порядку: карбапенеми (найменше), аміноглікозиди, фторхінолони, цефалоспорини (найбільше) [2,18].
Важливим аспектом терапії є місцеве лікування гнійних осередків, своєчасне хірургічне втручання. При післяпологовому ендометриті в першу чергу необхідно зосередити зусилля для впливу на осередок інфекції - матку. Для цього потрібна точна і рання діагностика, одним із варіантів якої є ультразвукове дослідження. Воно дозволяє визначити ступінь інволюції матки, наявність внутрішньо-маткових резидуальних елементів. При виявленні вмісту в порожнині матки краще зробити вакуум-аспі-рацію на фоні інтенсивної терапії. За наявності життєвих показань (кровотеча на фоні внутрішньомат-кових резидуальних елементів) можливим є обережний кюретаж матки [б].
За відсутності значної кількості вмісту в порожнині матки дії обмежуються розширенням цервікально-го каналу для створення надійного відтоку. Для зменшення всмоктування продуктів розпаду і токсинів показане промивання порожнини матки розчинами антисептиків. Не викликає сумнівів необхідність хірургічного втручання при акушерському сепсисі з видаленням матки.
На сьогодні питання про необхідність хірургічного лікування за наявності гнійно-запального генітального осередку (піосальпінксу) вирішується позитивно. Застосування повторних лікувальних пункцій гнійних утворень у малому тазі з метою евакуації гною і введення розчинів антибіотиків вважається недоцільним через малу його ефективність і пролонгацію захворювання з великими економічними витратами. Крім того, існує ризик генералізації процесу. Тривала терапія з застосуванням пункцій робить технічно важчим і небезпечнішим подальше хірургічне втручання, знижує можливість проведення операцій, що зберігають органи, у молодих пацієнток. Однократну лікувально-діагностичну пункцію варто вважати припустимою. За відсутності ефекту від проведеної терапії протягом 4-5 днів, появі ознак ССЗВ показане хірургічне втручання [8].
При розвитку поширеного перитоніту або наявності деструктивних процесів у внутрішніх статевих органах (піосальпінкс, аднекстумор, панметрит) як акушерського, так і гінекологічного генезу, хірургічне втручання є обов'язковим. За останні півтора десятка років були запропоновані нові підходи і методики хірургічного лікування абдомінального сепсису, зокрема гнійного перитоніту. До них належать: закритий метод (пасивне й активне дренування, перитонеальний діаліз, релапаротомія "на вимогу"), напіввідкритий (етапні ревізії і санації "за програмою", тимчасове закриття лапаротомної рани), відкритий (лапаротомія) [3].
Важливою ланкою в забезпеченні ефективного лікування гнійно-септичних захворювань є оцінка імунного статусу хворої. Без цілісності або відновлення власних механізмів імунітету ніякими методами і засобами подолати інфекцію неможливо. Оскільки імунна система забезпечує свої функції реагуванням кожної складової ланки (клітинні, гуморальні чинники тощо), то для адекватної корекції імунологічних розладів і цілеспрямованого впливу на ланки імунної системи необхідні відповідні дослідження з постановкою імунологічного діагнозу.
Важливе значення для ефективного лікування гнійно-септичних захворювань, обґрунтування вибору методів і засобів інтенсивної терапії має оцінка патофізіологічних і патобіохімічних розпадів, що можуть бути виділені в такі синдроми: нирковий, печінковий, різні варіанти серцево-судинної і дихальної недостатності, ДВЗ-синд-ром, розлади мікроциркуляції, дисфункція шлунково-кишкового тракту з явищами транслокації бактеріальної флори в лімфатичну систему, а потім і в системний кровообіг з розвитком синдрому поліорганної недостатності. Патобіохімічні розлади виявляються порушеннями водно-електролітного, кислотно-лужного балансів тощо. Кожен із синдромів потребує певного підходу, індивідуального застосування визначених методів і засобів, що охоплюють усі ланки інтенсивної терапії.
Підтримка функції кровообігу має велике значення при ССЗВ. Порушення циркуляції є одним з основних ознак шоку. Першочерговим заходом для відновлення перфузії варто вважати корекцію внутрішньосудинного об'єму [12]. Гіповолемія є одним з основних дефектів, що зумовлює серцево-судинну нестабільність і циркуляторну недостатність при сепсисі. Інфузія рідин є основою первинної ресусцитації (відновлення ОЦП). Велика кількість рідини має старанно титруватися для досягнення оптимального гемодинамічного ефекту з метою уникнення розвитку набряку легень. Необхідно контролювати гемоглобін і гематокрит. Для цього однаково ефективними є розчини кристалоїдів і колоїдів, хоча необхідний для гемодинамічного ефекту об'єм кристалоїдів у 2-4 рази перевищує необхідний об'єм колоїдів.
Таким чином, у профілактиці і терапії гнійно-септичних ускладнень, поряд із превентивним і цілеспрямованим застосуванням антибіотиків і санацією осередку інфекції, важливу роль відіграє відновлення і підтримка функцій життєво важливих органів і систем.
|
| МІСЦЕ ЛАПАРОСКОПІЧНОЇ ХІРУРГІЇ В ОПЕРАТИВНІЙ ГІНЕКОЛОГІЇ |
Б. М. Венцківський, член-кор. АМН України, д. м. н., професор;
М. Є. Яроідький, к. м. н.;
В. Г. Жегулович,к. м. н.
Національний медичний університет ім. Q. О. Богомольця, Київ,
кафедра акушерства і гінекології № 1
Ключові слова: акушерський і гінекологічний сепсис, патогенез, класифікація, рання діагностика, лікувальна тактика.
Прогрес медичної науки і впровадження нових технологій за останні десятиліття якісно змінили рівень надання хірургічної допомоги гінекологічним хворим. На сьогодні ендоскопічні втручання посідають одне з головних місць в оперативній гінекології [2,4]. Основними перевагами лапароскопії над втручаннями, що виконуються лапаротомним доступом, є низька травматичність і високі оперативні можливості. Найсерйозніша проблема виникає при необхідності оперативних втручань у жінок з нереалізованою репродуктивною функцією, коли необхідно забезпечити адекватність операції і зберегти дітородні органи. Виконати одночасно ці дві умови дуже важко. Застосування ендоскопічної хірургії значно полегшує вирішення даної проблеми. Водночас розширення можливостей лапароскопії в гінекології породжує безліч дискусійних питань у плані тактики ведення, технічних прийомів і обсягу оперативного лікування при міомах матки, пухлинах і пухлиноподібних утвореннях яєчників, ендометріозі, при патології маткових труб, пороках розвитку матки і особливо - за наявності гнійних процесів у порожнині малого таза.
Ендоскопічна хірургія є "золотим стандартом" у хірургії яєчників та маткових труб. Лапароско-пічним доступом нами було виконано понад 600 оперативних втручань на органах малого таза у жінок. Серед них частка ургентних операцій становить 43 % (262 втручання). Спостерігається чітка тенденція збільшення кількості саме ургентних лапароскопічних втручань з 23 % у перший рік до 48 % за останній рік, що пов'язано не тільки з розширенням показань до ендоскопічних операцій, але і зі збільшенням числа спеціально навченого персоналу.
З ургентних операцій найбільш ефективною е лапароскопія при апоплексії яєчника як найменш травматичне втручання, що полягає лише в коагуляції місця апоплексії та евакуації крові з черевної порожнини. Відсутність ускладнень і швидка реабілітація хворих знижують середній ліжко-день за цієї патології до 2,1. Прооперовано 47 жінок з порушенням цілісності кісти яєчника. Під час операцій звичайно виконується вилущування капсули кісти з подальшою коагуляцією ложа. При великій поверхні коагуляції, щоб уникнути утворення спайок між яєчником, сальником і петлями кишківника, доцільно накладати ендошов, який формує поверхню оперованого яєчника. Середній ліжко-день при таких операціях складає 3,2.
В останні роки переглядається питання щодо необхідності виконання аднексектомії при пере-круті ніжки пухлини придатків [2,4]. Можливість достатньої візуалізації при лапароскопії дозволяє об'єктивно оцінити життєздатність ішемічних утворень. У наших спостереженнях за наявності повного перекруту (параоваріальні кісти, кісти жовтого тіла, дермоїдні кісти, серозні цистаденоми, гідросальпінкси) тільки в 11 випадках з 19 довелося виконати аднексектомію. У 8 спостереженнях вдалося виконати органозберігаючу операцію - вилущування кісти або резекцію маткової труби з сальпінгонеостомією. Середній ліжко-день у цієї групи хворих склав 4,1.
При позаматковій вагітності обсяг оперативного втручання залежить від локалізації плодового яйця, характеру порушення цілісності плодового яйця і об'єму крововтрати. При ампуляр-ній локалізації доцільною є вакуумаспірація плодового яйця з маткової труби з подальшим введенням метотрексату в черевну порожнину для консервативного лікування персистуючого тро-фобласту. Під час лапароскопії виконується вишкрібання стінок порожнини матки з наступною хромогідротубацією. У більшості випадків труби прохідні. При локалізації плодового яйця в середній частині маткової труби найефективнішим методом є резекція дистальної частини труби на рівні середини найбільш розширеної її частини. Як правило, це дозволяє цілком евакуювати хоріон і сформувати нову лійку маткової труби. Тубектомію виконували тільки в крайніх випадках, коли труба була змінена по всій довжині і шансів на її реконструкцію не було, а також за відсутності бажання жінки мати у подальшому дітей. При збереженні маткової труби на 2-3-тю добу післяопераційного періоду доцільне проведення гідротубації з гідрокортизоном під контролем ультразвукового дослідження. Крововтрата при операціях з приводу позаматкової вагітності складає від 50 до 400 мл. Середній ліжко-день після таких операцій - 3,8.
Багато питань виникає з приводу доцільності проведення лапароскопії та обсягів ендоскопічних втручань при гнійно-запальних захворюваннях статевих органів і пельвіоперитонітах. У цих випадках лапароскопія дозволяє точно і вчасно встановити діагноз [1]. Показаннями для проведення лапароскопій є: необхідність підтвердження діагнозу при загостреннях рецидивуючих і довготривалих сальпінгітів і сальпінгооофоритів, піосальпінкси, тубооваріальні абсцеси, діагностовані за допомогою ультразвукового обстеження, а також пельвіоперитоніти. Усім хворим до проведення лапароскопічного втручання необхідно проводити комплексну протизапальну, дезінтоксикаційну й антибактеріальну терапію протягом не менш 12-24 годин.
Обсяг лапароскопічного втручання визначається індивідуально під час операції. У більшості випадків проводиться сальпінгооваріолізис, забір матеріалу для бактеріологічного дослідження і ретельна санація порожнини малого таза. Для дбайливого виділення придатків матки застосовуються тупі інструменти, аквадисекція озонованим розчином, а за наявності грубих спайок - ножиці і монополярний електрод. При сформованих піосальпінксах виконується тубо-томія з частковою резекцією маткової труби, рідко - тубектомія, коли можливість відновлення функції маткової труби в майбутньому неможлива, а ризик прогресування рецидиву гнійного процесу великий. За наявності гнійного тубоова-ріального утворення проводиться його пункція голкою великого діаметру через троакар у передній черевній стінці під візуальним контролем лапароскопа, а потім вилущування капсули і коагуляція ложа. Операція завершується після ретельного промивання черевної порожнини озонованим фізрозчином і дренування малого таза через фланки черевної порожнини або кольпотомну рану.
Для розтину тазових абсцесів при вираженому спайковому процесі ми неодноразово застосовували метод введення пальця хірурга в черевну порожнину через 10-міліметровий троакарний отвір у надлобковій ділянці. У деяких випадках, на відміну від дистантного пальпаторного сприйняття інструментом, тільки безпосередня тактильна чутливість пальця дозволяє визначити справжні границі між маткою, інфільтрованою стінкою сигмоподібної кишки і власне стінкою абсцесу. Під контролем пальця є можливість розділити зазначені утворення, розкрити і дренувати абсцес без травми сусідніх органів і без переходу до лапаротомії.
З метою проведення візуального контролю за перебігом післяопераційного періоду в черевній порожнині і корекції лікування у 9-ти хворих були проведені динамічні лапароскопії з санацією черевної порожнини і роз'єднанням "свіжих" спайок на другу і четверту добу після операції. Динамічну лапаро-скопію проводили під внутрішньовенним знеболюванням. Через "старі" отвори в черевній стінці тупо вводили оптичний і маніпуля-ційні троакари. Операцію завершували створенням гідроперитонеу-ма: озонований фізрозчин 400 мл з додаванням гідрокортизону 125 мг.
Результати лікування засвідчили, що на 2-3-тю добу з моменту лапароскопії відмічено поліпшення загального стану, нормалізація температури, зменшення больового синдрому, зниження кількості ексудату з черевної порожнини, відбулися позитивні зміни в гемограмі. Дренажні трубки з черевної порожнини видаляли на 2-3-тю добу в залежності від ступеня тяжкості запального процесу, дренаж з дугла-сового простору видаляли на 3-4-ту добу після операції. На б-9-ту добу хворі в задовільному стані виписувалися додому. Рецидиви запальних захворювань після ендоскопічних операцій у наших спостереженнях були відсутні. Вагітність наступила у 3-х пацієнток. У двох з них оперативне втручання виконувалося з приводу гнійного сальпінгіту, в однієї - з піосальпінксами. Таким чином, при лапароскопіч-ному лікуванні гострих запальних процесів застосування озонованих розчинів для аквадисекції й аспі-раційно-промивного лаважу порожнини малого таза прискорює позитивний ефект лапароскопічно-го лікування при зниженні курсової дози антибіотиків і дезінтоксикацій-ної терапії, а пролонгована (динамічна) лапароскопічна санація тазових абсцесів з цілодобовим ла-важем малого таза озонованими розчинами в окремих випадках дозволяє зберегти репродуктивні органи. Оперативне лікування лапароско-пічним доступом у плановому порядку виконано у 348 хворих (57 %) - з приводу доброякісних новоутворень матки, придатків і у зв'язку з безплідністю трубного та перитоне-ального характеру (консервативна міомектомія, надпіхвова ампутація матки, гістеректомія, вентрофікса-ція матки лапароскопічним шляхом, лапароскопічна стерилізація, різні модифікації операцій на трубах і яєчниках).
З планових лапароскопічних втручань найбільш ефективною є операція видалення параоварі-альної кісти - вилущування капсули з мезосальпінксу і коагуляція судинної ніжки. Ця органозберіга-юча операція дозволяє відновити і зберегти нормальні анатомічні взаємини в малому тазі і максимально швидко повернути пацієнтку до працездатності. Середній ліж-ко-день при таких операціях - 1,6.
Досить поширеною є лапароско-пія в хірургічному лікуванні доброякісних пухлин яєчників. Для виключення злоякісності процесу в області придатків усім хворим перед плановою операцією потрібно обов'язково проводити комплексну ультразвукову діагностику, фібро-гастроскопію (ФГС), іригоскопію (ІРС) і визначення онкомаркерів СА-125, СА-19-9. При доброякісних новоутвореннях яєчників обсяг операції визначається індивідуально. Найчастіше виконується резекція яєчників, оваріо-, аднексекто-мія. Ретроспективний аналіз віддалених результатів виявив безліч негативних наслідків однобічної оваректомії. При ендоскопічному втручанні з приводу доброякісних новоутворень яєчників практично завжди існує можливість залишити хоча б невелику візуально здорову частину оперованого яєчника. До цього і варто прагнути.
У трьох випадках ендоскопічні операції виконувалися нами для видалення кіст і кістом у вагітних у І і II триместрах (15,18 і 20 тижнів вагітності). Особливість операції полягає у введенні троакарів у нетипових місцях епігасгральної області, вкрай обережної маніпуляції інструментами без дотику до вагітної матки і контейнерної евакуації вилучених новоутворень яєчників. Розроблено методики ведення до-і післяопераційного періоду у вагітних жінок. Згідно з літературними даними [2, 4] протипоказаннями до лапароскопічних операцій з приводу новоутворень яєчників є підозра на малігнізацію пухлини, наявність метастазів і великі розміри пухлини. У наших спостереженнях в шести випадках була підозра на малігнізацію кістоми яєчника як діагностична знахідка під час операції. В усіх випадках була виконана однобічна аднексектомія з наступною контейнерною евакуацією за допомогою плас-тикових пакетів з-під систем для гемотрансфузій, що відзначаються особливою міцністю. Гістологічні висновки в двох випадках - межові пухлини, у чотирьох спостереженнях - грубопапілярні цистаденоми. Таким чином, обсяг операцій у молодих жінок був виправданий.
За наявності однокамерних глад костінних кістом великих розмірів однорідним рідинним вмістом і позитивними результатами додаткових методів обстеження (ФГС, ІРС, СА-125) цілком доцільним є лапа-роскопічне втручання. Нами прове дені дві такі операції - прості серозні цистаденоми об'ємом 3000 м, і 8000 мл. Спостерігалися значні технічні складності при створенні пневмоперитонеуму введенням пер шого оптичного троакара. Перфорація пухлини проводилася 5-мілі-метровим троакаром зі швидкою заміною стилета на аспіратор, потії повна аспірація вмісту кісти і відсікання від ніжки зі збереженням невеликої частини тканини яєчника без внутрішньої капсули. Евакуація капсули кісти здійснювалася через розширений до 20 мм троакарний отвір.
При дермоїдних кістах розміром понад 10-15 см у діаметрі, коли контейнерна евакуація проблематична, проводити лапаротомію недоцільно.
Лапароскопія відіграє важливу роль в діагностиці і лікуванні зовнішнього генітального ендометріозу. Особливо це стосується так званих малих і середніх форм ендометріозу у жінок, що страждають на неплідність. При плановому оперативному лікуванні ми вважаємо за доцільне призначення короткого курсу гормонотерапії цій категорії хворих у доопе-раційному періоді, а після видалення вогнища рекомендуємо таким жінкам вагітніти з призначенням у другу фазу препаратів прогестерону. За тяжких форм ендометріозу після повного видалення ендометріоїдного вогнища доцільним є призначення аналогів гонадотропінів РГ.
На особливу увагу заслуговують лапароскопічні операції при фіброміомі матки. Протягом 50 років постійно збільшується число гістеректомій, що на сьогодні є найбільш поширеними операціями не лише в гінекології, але й серед за-гальнохірургічних операцій. До лапароскопії вдаються і при здійсненні консервативної міомектомії (такі операції проведені у 38 пацієнток). Вилучення видалених вузлів проводиться як через кольпотомний отвір, так і штопором через передню черевну стінку при невеликому розширенні троакарного отвору. Важливим моментом при виконанні цієї операції варто вважати відновлення всіх дефекл'в міометрію за допомогою лапа-роскопічних швів, тому що великі площі коагуляційного некрозу на матці істотно впливають на перебіг післяопераційного періоду.
Необхідно враховувати, що при доброякісних пухлинах матки має місце гіпотонія детрузора, різний ступінь опущення сечового міхура, запальні зміни слизової оболонки сечового міхура, гіперактивність сечового міхура. Функціональні зміни нижніх сечовивідних шляхів, які виникають у результаті росту фіброміоми матки, впливають на характер і ступінь відновних процесів у післяопераційному періоді [5]. Тому всім хворим з фіброміомою матки до і після операції були виконані спеціальні дослідження нижніх сечовивідних шляхів - урофлуо-метрія, за показаннями - цистометрія і профілометрія. Проведені дослідження були підставою для вибору оперативного лікування.
Широко застосовується лапароскопічна асистенція при екстирпації матки через піхву. Особливо в тих випадках, коли необхідно провести корекцію уретероцеле, ентероцеле, цистоцеле з видаленням придатків і різних видів укорочування зв'язок. У тих випадках, коли необхідність у піхвовому етапі операції відсутня, виконується звичайна лапароскопічна гісте-ректомія з або без придатків. Якщо шийка матки без патологічних змін, у жінок до 40 років виконується надпіхвова ампутація матки з евакуацією тіла матки через кольпотомний отвір. На підставі власного досвіду ми вважаємо, що за відсутності можливості марцеляції вилученого препарату недоцільно витягати через піхву матку розмірами понад 9-10 тижнів. Це може бути причиною додаткової травми м'яких тканин піхви і сусідніх органів.
В останні роки в літературі обговорюються питання про можливість проведення лапароскопії у жінок, які перенесли одну чи більше лапаротомій. Із 610 пацієнток, яким проводилися лапароскопічні операції, у 154 в минулому були проведені ті чи інші оперативні втручання на органах черевної порожнини, а у деяких - від 3 до 5 лапаротомій. Тільки в одному випадку виникла необхідність у переході до відкритої лапаротомії. Ми переконані, що перенесені раніше оперативні втручання на органах черевної порожнини і малого таза, а також наявність спайкового процесу не є протипоказанням для проведення лапароскопічних операцій.
Лапароскопія є обов'язковим методом діагностики при аномаліях розвитку внутрішніх статевих органів для подальшого визначення плану лікування таких хворих. Разом зі співробітниками кафедри факультетської хірургії N51 Національного медичного університету ім. 0. 0. Богомольця проведено хірургічне лікування і реабілітацію хворих з аплазією піхви і матки (синдром Mayer-Rokitansky-Kuster-Hanser). Суть операцій полягала в реконструкції анатомічних структур статевих органів жінки хірургічним методом, а також регуляції ендокринних, нейроваскулярних, психологічних розладів з метою максимального відновлення (до природного рівня) сексуальної функції. У хворих виконувалася лапароскопічна вагінопластика із сигмовидної кишки. Оцінку функціональних результатів операції і, відповідно, сексуальної функції визначали методом опитування й анкетування. Для цих цілей використовували модифіковану GRISS-анкету (The Golombon Rust Inventory of Sexual Satisfaction). Отримані результати після проведення операції дозволяють вважати, що застосована лапароскопічна вагінопластика є методом вибору хірургічного лікування у пацієнток з агенезією піхви [3, б].
Розглядається перспектива використання автотрансплан-тата з прямої кишки в ускладнених умовах (вестибуло-рек-тальні фістули), а також у разі низької ерогенної чутливості в кліторальній зоні.
Одним з найбільш складних питань в оперативній гінекології є проведення симультантних операцій. Удосконалення лапароскопічної техніки дозволяє розширити показання для проведення операцій на різних органах черевної порожнини. В умовах нашої клініки найчастіше виконується холецистек-томія, герніопластика, апендектомія, а також операції на товстій кишці у поєднанні з гістероваріоектомією, аднексек-томією, операціями на придатках. Виконання таких операцій дозволяє одночасно провести хірургічне лікування декількох захворювань у межах одного загального знеболювання. Такі операції значно скорочують час непрацездатності, а також мають значний косметологічний ефект.
Таким чином, наш досвід роботи в області ендоскопічної хірургії дозволяє засвідчити значні зміни в області гінекологічних операцій. Більшість операцій, що виконувалися раніше традиційним лапаротомним доступом, в даний час можна виконувати лапароскопічно. Найближчими перспективами розвитку лапароскопічної хірургії є впровадження в практику операцій підвищеної складності, розробка і застосування нових технологій і прийомів, розширення можливостей лапароскопії для забезпечення ургентної допомоги в гінекології.
|
| Медицина, генетика, геноміка, генетична медицина - прогноз на найближче майбутнє |
О. Ш. Возіанов,
академік НАН і АМН України,
д. м. н., професор,
Президент АМН України
Стаття О. Ш. Возіанова, яку люб'язно погодився надати нашому журналу, безперечно містить виключно цікаві наукові дані. Вдаючись до визначення поняття "геном", можна сказати, що перед читачем - справжній "інформаційний геном" молекулярної медицини. Кожен освічений лікар будь-якого фаху з захопленням ознайомиться з цим ексклюзивним науковим оглядом.
Генетика, за визначенням, це наука про спадковість. Фактично йдеться про інтегральну синтезуючу, але водночас універсальну площину сучасної біології та медицини. В міру розвитку знань про природу і суспільство, коло питань, що охоплювалося генетикою, розширювалося. Сьогодні генетика вивчає спадковість уже в усіх її проявах та механізмах, і оскільки спадковість вивчає біологічні ознаки усього живого, їй приділялася і приділяється особлива увага. На теперішній час це стрижень численних медико-біологічних досліджень у світовому діапазоні, а з іншого боку - камертон інтелектуального злету суспільства. Центральне місце в науці про живе взагалі і генетиці зокрема з відомих причин займає все те, що стосується людини.
Останні роки минулого і перші роки теперішнього тисячоліття були відзначені фундаментальними науковими звершеннями, які заслуговують на епітети "епохальні", "найвеличніші". До таких звершень слід віднести розкриття повної нуклеотидної послідовності ДНК людини - ідентифікацію генів людини і ознак, що ними кодуються; широке впровадження методів побудови просторової структури білків і розрахунок їх функцій; вивчення взаємодії білків у клітині в складі непростих, динамічних комплексів і вивчення процесів, що здійснюються цими комплексами; відкриття стовбурових клітин; клонування організмів тощо. На ці роботи були витрачені і продовжують витрачатися незліченні мільярди доларів і сили гігантських угруповань дослідників. Однак поступово на місце подиву і захоплення з приводу всіх подібних досягнень постало зрозуміле питання - що конкретно все це "епохальне" і "величне" вже дало для здоров'я людини, що від цього можна чекати корисного не в далекому майбутньому, а у найближчій перспективі - завтра, через рік, через 10 років.
Сьогодні вже можна зробити деякі підсумки того, що зроблено і впроваджено у практичну діяльність; того, що тільки-но почало впроваджуватися, але ще не стало повсякденністю; того, що
поки що розробляється в лабораторії; а також зробити прогноз на найближче майбутнє.
Розкриття будови геному людини і стрімкий розвиток фундаментальної науки геноміки дозволили дати характеристику значної частини генів людини як щодо їх структури, так і фундаментального, надзвичайно важливого значення їх продуктів. Співставлення функціональної ефективності продукту гена і змін, що відбуваються при втраті цієї ефективності, співставлення певної послідовності структурної частини самого гена та його регуляторних ділянок надало можливість точно визначити як біологічну повноцінність гена, так і порушення в ньому. І стало зрозумілим, що геном кожної людини - це історія його здоров'я і хвороби та прогноз на ті роки, що залишилися, записані на молекулярному рівні. Це вже було передумовою переходу від медичної генетики до генетичної медицини, до якої медична генетика увійшла як одна зі складових її частин.
Якщо не брати до уваги екстремальні ситуації, то тривалість життя і стан здоров'я кожної людини цілком залежать від ступеня повноцінності її генів. У крайніх проявах порушення в генах призводить до класичних спадкових хвороб. При менш значних дефектах - до розвитку схильності до
хвороб, підвищення віро-/ гідності їх виникнення. Саме тому, що ступінь відхилення від повноцінності в заданих генах у різних людей буває різним, одні люди вмирають у 50 років, а інші живуть 100. Якщо ми знаємо достеменно особливості спадкового апарату, то вже зараз можна навіть такими традиційними засобами, як зміна структури харчування, характеру роботи і відпочинку, ефекти кліматичних зон тощо, істотно впливати на фенотипові прояви багатьох генів і, таким чином, на здоров'я людини.
Символом цього має стати генетичний паспорт, створення якого забезпечить генна діагностика. Поки що генетичний паспорт обмежений лише декількома генами і порушеннями в них, які пов'язані з чітко вираженими спадковими хворобами. Проте кількість досліджених генів та їх порушень швидко збільшується, в тому числі і тих, що визначають розвиток вірогідної патології. Можна з певністю передбачити, що вже через 3-5 років такий паспорт може стати достатньо повним, і навіть вичерпним, хоча коштувати буде це досить дорого. І тоді в медицині будуть задіяні генні технології людини, що ліквідують неповноцінність генів - генна терапія і генна хірургія. А для блокування інфекційних хвороб будуть використані генна вакцинація, як профілактична, так і лікувальна, і внутрішньоклітинна імунізація. Це цілком реальні напрями, хоча поки вони і межують з мрією.
Зараз починає радикально змінюватися принцип розробки лікарських засобів. Використовуючи можливості функціональної геноміки, протеоміки, біоінформатики, дослідники вже переходять від традиційного пошуку ліків до їх прецизійного конструювання. Воно базується на можливості розрахувати просторово-енергетичну будову макромолекул, динаміку їх взаємодій. Відповідно до цього розраховується молекула майбутнього лікарського препарату. Тепер вона буде точно і вибірково взаємодіяти з тим структурним доменом макромолекули-мішені, змінена функція якого стала причиною порушення метаболізму чи іншої патології.
Якщо геном - це молекулярна першооснова існування кожної клітини і взаємодії всіх клітин в організмі, то клітинною першоосновою існування людини, його клітинного оновлення, відновлення пошкоджень у ньому є стовбурові клітини.
їх відкриття і дослідження дозволили розпочати поступове впровадження в клінічну практику клітинної терапії, вирощування поза межами організму різних тканин, повне відновлення безпосередньо в організмі пошкоджених органів, конструювання і вирощування органів поза межами організму з наступною трансплантацією цих органів і повним відновленням їх функцій в організмі. Можна констатувати, що це якісно нове обличчя медицини.
На теперішній час вже почалося поєднання генних, клітинних і тканинних технологій. Наприклад, у стовбурові клітини дорослої людини вводять гени, що забезпечують необхідну функцію - нову або втрачену. Потім з таких клітин вирощують тканини і трансплантують. Однак тканини цих клітин тепер вже генетичне не дефектні, якими вони були до того, а повноцінні. В результаті змінюється вся парадигма медицини - відбувається перехід від лікування хворих з хронічними патологіями, часто безнадійними, до радикального їх виліковування завдяки усуненню самої причини хвороби.
У розвинутих країнах у програму робіт як реальна стратегічна задача вже включається реконструкція тканин і органів людини. А у перспективі -
повна біологічна реконструкція всього організму. При цьому нові технології лікування людини не відміняють і не виключають традиційні, а включають їх у себе як важливі, корисні, а в ряді винаходів і абсолютно необхідні елементи повного технологічного циклу лікувального процесу.
Слід зауважити, що до завершення Міжнародної програми "Геном людини" використання в медицині таких методів, як ідентифікація мутантних генів за допомогою ДНК-зондів, молекулярно-цитогенетичний аналіз, гелевий електрофорез білків, хроматомасспектрометрія, високоефективна хроматографія, та інших високих дослідницьких методологій, дозволило встановити генетичну природу багатьох хронічних захворювань людини, причина яких залишалася невідомою.
В Україні, і зокрема в установах Академії медичних наук приділяється велика увага розвитку медико-генетичних досліджень у розробці генних, клітинних і тканинних технологій. Ці дослідження проводяться у тісній творчій співпраці з Інститутом молекулярної біології і генетики НАН України, із зарубіжними науковими установами. Зупинюся лише на деяких з них. Адже саме факти -підвалини доказової медицини.
Так, у Науковому центрі радіаційної медицини впроваджено нові методи оцінки дозових навантажень за допомогою флуоресцентної іп зіїи гібридизації метофазних хромосом з ДНК-зонда-ми. Створено лабораторію, де впроваджується методика одночасного визначення декількох хромосомних ушкоджень за допомогою багатокольорового флуоресцентного аналізу, що дасть змогу підвищити ефективність діагностики онкогемато-логічних захворювань та спадкової патології.
Проводяться молекулярно-генетичні дослідження експресії основних генів, асоційованих із розвитком лейкемії. Це дозволяє проводити діагностику злоякісних захворювань кровотворної системи з використанням найбільш сучасних міжнародних класифікацій. Впроваджено технології молекулярно-генетичного типування локусів антигенів НІ.А. Спільно з Інститутом молекулярної біології та генетики створюється банк ДНК від хворих на найбільш поширені генетичні хвороби, проводиться вивчення розповсюдженості мажорних мутацій в Україні, впровадження молекулярно-генетичної антенатальної діагностики.
Для лікування мієлодепресій, мієлодисплазії, цитостетичної хвороби в Центрі використовується трансплантація стовбурових клітин. Створено найпотужніший у Східній Европі Центр трансплантації кісткового мозку. Це авангардний розвиток генетичної медицини.
Проводяться дослідження зі спрямованого диференціювання стовбурових клітин у кардіоміоцити та ендотеліальні клітини для розробки технологій заміщення ушкодженої тканини міокарда при ішемічних захворюваннях.
В Інституті педіатрії, акушерства та гінекології ведуться дослідження, спрямовані на вивчення асоціації між мутантними генами та клінічним перебігом спадкових захворювань, що мають важливе значення не тільки з точки зору фундаментальних досліджень окремої ролі мутантних генів-де-термінаторів та модифікаторів у патогенезі хвороб, але й, що надзвичайно важливо, дозволяють прогнозувати перебіг відповідного захворювання у майбутньої дитини та підходити до розробки нових методів ефективного лікування генетичне зумовлених хвороб.
Іншим важливим аспектом співпраці педіатрів та генетиків стало вивчення успадкованих мутацій у дітей ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Ця робота, яка проводилась Інститутом у рамках українсько-французького проекту, дозволила отримати незаперечні дані щодо стану генофонду цих дітей і підійти до дослідження глибинних механізмів виникнення генетичних ушкоджень у гаметогенезі під впливом іонізуючої радіації.
В Інституті невідкладної і відновної хірургії ім. В. К. Гусака у 2003 році відкрита лабораторія клітинного та тканинного культивування. В лабораторії вже засвоєні методики з ізоляції та культивування фібробластів, кератиноцитів, хондроцитів, розроблена методика одержання клітин підшлункової залози. Впроваджено технологію виготовлення дермального еквіваленту, що являє собою колагеновий гель із культивованими алофібробластами.
На теперішній час у лабораторії розпочата розробка технології виготовлення клітинних гепатота нейротрансплантантів.
Спільно з Інститутом очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова АМН України ведуться роботи з культивування і аутотрансплантації переднього епітелію рогівки. Разом з Інститутом молекулярної біології і генетики НАН України проводяться роботи зі спрямованої диференціації кардіоміоцитів зі стовбурових клітин, вивчаються проблеми електрофізіологічної сумісності кардіоміоцитів.
В Академії медичних наук виконується комплекс робіт, пов'язаний зі з'ясуванням ролі генетичних пошкоджень клітин у розвитку пухлинного процесу. Це також виключно важливі дослідження.
В Інституті урології спільно з Медичним університетом м. Осака (Японія) були проведені молекулярно-генетичні дослідження, які свідчать про те, що хронічна довгострокова дія низьких рівнів радіації призводить до мутаційної інактивації певних пухлинно-супресорних генів та активації онкогенів, мітогенактивованого протеїн-кіназного каскаду та акумуляція ядерного фактора каппа-В, що призводить до злоякісної трансформації уротелію.
В Інституті нейрохірургії досліджувався рівень змін експресії низки генів у пухлинах мозку різної злоякісності і було доведено, що зміни в експресії цих генів є маркером пухлинної трансформації. Досліджувалися можливості отримання стовбурових клітин із різних джерел - кріоконсервованих нейроклітин людини і нативної ембріональної мозкової тканини людини 8-12 тижня гестації, ембріональної печінки людини, ембріона щура, кроля, тканин гліальних пухлин людини, вивчалася їх диференціація іп УІЇГО, іп УІУО.
Вивчається можливість диференціювання попередників нервових клітин іп УІУО та їх біологічна дія при інтрацеребральному введені на моделях експериментальної травми мозку.
В Одеському медичному університеті під керівництвом академіка АМН України В. М. Запо-рожана здійснюються розробки введення молекулярно-генетичних досліджень у репродуктивні технології для виявлення генетичних порушень у доімплантаційному періоді розвитку зародка людини. У ракурсі генетичної медицини йдеться про новий напрям значної соціальної ваги щодо попередження тяжкої генетичної патології.
Здійснюються експериментальні дослідження в галузі регенеративної медицини. Отримані важливі результати з аналізу мікросателітних послідовностей для деяких генів у клітинах при злоякісних пухлинах ендометрію. Проводиться скринінг генів естрогенових рецепторів, що дозволяє вже зараз вносити істотні зміни у лікуванні хворих на рак. Розробляються ДНК-біочіпи для досліджень експресії генів рецепторів естрадіолу і прогестерону.
Важливі медико-генетичні дослідження проводяться в Інституті спадкової патології, Інституті гігієни та медичної екології ім. 0. М. Марзеєва, в інших наукових установах.
Це далеко не повний перелік робіт з розробки і використання генних і клітинних технологій, що здійснюються в наукових установах, але й він свідчить про те, що в системі Академії медичних наук України є фахівці, здатні плідно розвивати цю важливу галузь біології і медицини. Проте необхідно координувати їх зусилля, і, головне, всі ці зусилля потребують міцної фінансової підтримки. Зауважу, що Президія Академії звернулася до керівництва країни з пропозицією створити у складі Академії медичних наук Інститут генетичної медицини, який мав би стати провідним науковим центром з розвитку генних і клітинних технологій для потреб медицини.
Отже, основою генних, клітинних і тканинних технологій е тонкі молекулярні процеси формування сигналів і феноменів життєдіяльності на всіх рівнях її регулювання, реалізація шляхів проведення сигналів, включення генних ланцюгів, взаємодія стовбурових, комітованих клітин і клітин, які диференціюються за допомогою продуктів, що вони утворюють; вплив цих продуктів на геном клітин, що спричиняє переключення програм на рівні геному, тощо.
Стратегічна лінія діяльності біомедицини в світі полягає у поєднанні досягнень фундаментальної науки з клінічною практикою. В термінах реальної роботи, таким поєднанням є шлях від феноменології до технологій, від осмислення обріїв генетичної медицини до впровадження цих досягнень і можливостей у практику охорони здоров'я. Можна констатувати, що така еволюція досліджень у галузі медичної генетики робить честь українській
|
|
|
|
|
 |
Пошук по сайту |
 |
    
Швидка допомога
Мультімедія
|
